Владислав Дніпровський - Як я провів літо, Владислав Дніпровський

— А хіба песиголовець — це не те, що й вовкулака? — здивувався я, згадавши свою першу зустріч із нечистю.

— Ні в якому разі, — захитав головою гуртожній. — Вовкулака — це напівлюдина, напіввовк із деякими здібностями. А песиголовець — це нечисть зовсім іншого калібру. Він насилає жах, бачить майбутнє на кілька секунд вперед, може переміщатися через тіні, тому його дуже складно подолати.

— Але ж я на власні очі бачив, як його схопили. І наче не дуже складно й було, — замислився я.

— Ви про того в провулку? Там його підловили без сил, очевидно, він тікав з бою на той момент. Та й безповоротно тоді було витрачено стільки ресурсів для блокування залишків його сил, що грошей вистачило б на десять капітальних ремонтів гуртожитку, — він сердито буцнув розломану плитку на підлозі. — Але те, що таку тварюку впіймали, — це дуже добре, і воно того вартувало. Я тоді як побачив, святкував три дні.

— А якщо, наприклад, Вій? — я затаїв подих, адже мені було дуже цікаво, чи існує взагалі ця міфічна істота.

Домовий заржав як кінь, упав на підлогу і хвилину сміявся, катаючись по розбитій плитці. Мабуть, я все ж дурницю сказав.

— Я проти Вія? — промовив Лаврентій, витираючи сльози. — Ніхто з моїх знайомих, навіть якщо зберуться разом, не впорається з тією потворою.

— Ну і що там такого? Вбиває поглядом. Я недовго в цій темі, але бачив уже й крутіші здібності, — образився я.

— «Вбиває поглядом»? Ось як це тепер називають? Ні, він не вбиває. Він стирає з реальності. Це катастрофа. Поглядом він може стерти і село, і навіть ціле місто, таке як наше. І робив це неодноразово. Там, куди приходить Вій, не залишається нічого, — з палаючим поглядом нагнав жаху гуртожній.

— Не чув я щось про такі катастрофи, — картинно замислився я, сподіваючись, що ставший дуже говірким домовий розповість якомога більше.

— Ви не зрозуміли. Він стирає з реальності. Те, на що впаде його око, перестає існувати не лише в сьогоденні й майбутньому, а й у минулому. Ви не почуєте про жертв Вія, бо їх ніколи не існувало, — він подивився на мій здивований погляд і спробував пояснити. — От, наприклад, Вій подивився на ворога — і той зник. У світі зникло все, що з ним пов’язано: усі спогади всіх його знайомих, фото, папери. Все. Його не існувало. То звідки ви дізнаєтесь, що Вій його стер, якщо його ніколи не було?

Отут мене й пробрало. Я здригнувся. Це ж одна людина, а домовий каже, що Вій може так стерти ціле місто. Та що ж це за сила така?

— Він що, бог? — прохрипів я, ледве вимовляючи слова.

— За силою його вважають богом. Але це не зовсім так. Справа в тому, що справжні боги існують у світі дещо інакше, ніж я, ви чи навіть Вій… — Лаврентій різко замовк, наче схаменувся, і несподівано закінчив розмову. — Щось я з вами надто розговорився, старий дурень. Пам’ятайте, ми в облозі. Від більшості небезпек я вас прикрию, але на всяк випадок будьте готові допомагати.

Він важко зітхнув, похитав головою і, щось бурмочучи під носа, зник. А я, розгублений, нарешті поплентався до своєї кімнати.

Дівчина лежала на моєму дивані, закинувши руки за голову, і про щось розмірковувала. Смішно зморщивши лоба, вона пошепки сама з собою вела якусь дискусію.

— Ну як? Настрілявся? — радісно підскочила вона, побачивши мене.

— А я точно в ту кімнату потрапив? — я картинно вийшов і ретельно вивчив свої напіввідчинені двері. — Я свої двері наче зачиняв на ключ. І мабуть не для того, щоб тут швендяли всі, кому заманеться.

— Та ти ж сам мені ключ давав, — сказала Оксана, потім замислилася і засумнівалася: — Чи ні… Ой, не муч мене. Як сходив?

— Продуктивно, — зітхнув я. – Домового гуртожитку зустрів.

- Ой як цікаво. – загорілися очі у неї. – Як би я хотіла його побачити і поспілкуватися.

- Це не саме цікаве. Здається, мене обложили по повній, з усіх сторін. – сказав я і розповів про усі сьогоднішні пригоди. 

— І що ти тепер збираєшся робити? — запитала дівчина. — Варіантів у тебе небагато. Точніше сказати — їх взагалі немає.

— Чому це немає? — я увімкнув чайник і почав готувати кавовий сурогат. — Можу купити палатку, рушницю, різні припаси, одягти амулет і втекти кудись у Карпати. І нехай вони тут самі розбираються. А можу купити путівку до Туреччини й пересидіти там. Гадаю, шукати мене так далеко ніхто не буде. Скоріш за все, там і своїх чаклунів вистачає, і вільно хазяйнувати мисливцям на мене, вони просто не дадуть.

— Йой! І я хочу, — в очах Оксани загорілися вогники. — Візьми й мене до Туреччини. «Олл інклюзів», пляжик, коктейлі… Ех.

— Літо закінчується. Скоріш за все, переховуватися доведеться мінімум до кінця вересня, доки пограбування не відбудеться. Я-то зараз безробітний. До речі, а що в тебе з роботою? Мама вже десь пристроїла?

— Та таке… — зніяковіла дівчина й швидко змінила тему: — Але ж втікаючи від проблеми, ти її не вирішиш. Рано чи пізно тобі доведеться повернутися. Ти ж не збираєшся переїжджати до Туреччини назавжди? Чи ставати відлюдником у Карпатах?

— Ні, не збираюся, — зітхнув я і відсьорбнув несмачний кавовий сурогат.

— Тож ти лише поставиш проблему на паузу, а коли повернешся, отримаєш її вдвічі більшу. СБУ затаїть образу й більше тебе не прикриватиме, князь також не зрадіє, що ти зник і порушив його плани, а месники за Сірка можуть шукати тебе і в Туреччині, і в Карпатах, — Оксана підійшла і співчутливо потріпала мене по голові. — Тож насправді вибору в тебе й немає.

В кімнаті запанувала тиша. Я відчував нутром, що ця авантюра нічим добрим не закінчиться. Я там буду ледь не ключовою фігурою. І всі горіхи зберу також я. Переможе князь — мене прикінчать. Програє князь — мені помстяться за зраду. І це все при умові, що я взагалі не загину в процесі.

Я вкотре важко зітхнув, дістав з кишені телефон і візитку капітана та написав йому одне повідомлення: «Я згоден».