Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Я судомно занишпорила в кишені вільною рукою, намагаючись утримати рівновагу на гілці, й дістала маленький полотняний мішечок, у який збирала ягоди два дні тому. У ньому залишалося кілька зморщених плодів — не особливо привабливих, але досить яскравих.
Коли громоклюв розвернувся для нової атаки, я розмахнулася й жбурнула мішечок якомога далі вбік.

Яскраво-червоні ягоди розсипалися в повітрі, утворюючи невелику кольорову хмару.
Птах помітив рух і, підкоряючись мисливському інстинкту, метнувся до нової цілі, даючи мені ще кілька секунд перепочинку.

Спрацювало! Боги, це справді спрацювало! Або цей птах неймовірно дурний, або я неймовірно везуча. Скоріш за все, і те, й інше.

Я продовжила спуск, уже бачачи землю — вона була так близько, але водночас здавалася недосяжною. А ще я чула, як громоклюв, зрозумівши, що його обдурили, повертається, і в його криках тепер звучала не просто лють — це була обіцянка мученицької смерті.

– Давай, давай, давай! – пробурмотіла я крізь стиснуті зуби, перестрибуючи з гілки на гілку, відчуваючи, як ниють м'язи. – Ще трохи!

До землі залишалося метри три, коли я почула свист розсіченого повітря прямо над головою. Інстинктивно пригнувшись, я відчула, як щось гостре зачепило моє волосся.

Чудово, тепер у мене буде модна асиметрична стрижка. "Стиль громоклюв — помри, але виглядай стильно".

Вибору не було. Я притиснула яйце до грудей обома руками й стрибнула, молячись усім відомим мені богам, щоб не зламати ноги або, що ще гірше, не розбити свою здобич.

Приземлення було… не найвитонченішим. Я перекотилася по землі, намагаючись амортизувати удар і захистити яйце, відчуваючи, як коліна й лікті обдираються об жорсткий ґрунт і коріння.

Але я була жива. І, що важливіше, яйце теж було цілим.

Проте відпочивати було ніколи. Громоклюв кружляв над галявиною, явно готуючись до нової атаки, і цього разу в мене не було висоти, щоб маневрувати.

Бігти. ЗАРАЗ ЖЕ!

Я схопилася на ноги, морщачись від болю в забитих кінцівках, і кинулася в ліс, петляючи між деревами, намагаючись триматися під густими кронами, де громоклюву було б складніше мене дістати.

Птах не здавався. Він слідував за мною, періодично пірнаючи між гілками, намагаючись дістати своїм смертоносним дзьобом. Кілька разів я відчувала пориви вітру від його крил, настільки близько він пролітав.

Гей, всесвіте! Це вже не смішно! Я зрозуміла урок — не красти у птахів! Тепер можна припинити цей жах?!

Легені горіли, ноги підкошувалися, але я продовжувала бігти, міцно притискаючи до себе яйце. Піт заливав очі, заважаючи бачити, волосся розтріпалося, коса майже повністю розплелася, але я не зупинялася.

І коли я вже думала, що сили остаточно покинули мене, попереду показалася знайома прогалина між деревами — межа поселення.

Там, у далині, я могла розгледіти постаті орків, що зібралися подивитися на моє повернення… або на мою смерть, залежно від того, на що вони робили ставки.

Ще трохи… Ще трішечки…

Якщо доживу, заприсягнуся ніколи більше не зв'язуватися з птахами більшими за горобця!

Останні метри далися особливо важко. Громоклюв, здавалося, теж зрозумів, що його здобич ось-ось сховається в поселенні, й посилив атаки, стаючи дедалі відчайдушнішим та агресивнішим.

Я бачила обличчя орків — вони спостерігали за мною та моїм переслідувачем із виразами, що варіювалися від здивування до захоплення.

Здається, ніхто не очікував, що я справді повернуся з яйцем… і вже тим паче ніхто не очікував, що за мною прилетить розлючена пташка-мати.

– ЗРОБІТЬ ЩО-НЕБУДЬ! – закричала я, коли до межі залишалося всього кілька кроків. – ВОНА ЗАРАЗ ЗНЕСЕ МЕНІ ГОЛОВУ!

Таірнаель, яка стояла поруч з Інаром, швидко щось сказала йому, і я побачила, як він натягує лук, цілячись не в громоклюва, а кудись угору.
Стріла злетіла в небо, охоплена блакитним полум'ям, і розірвалася високо над деревами, випускаючи хмару диму й іскор, супроводжувану громовим звуком.

Громоклюв різко загальмував у повітрі, приголомшений цим магічним феєрверком, і на мить завмер, розглядаючи нову загрозу.

Цієї миті мені вистачило, щоб перетнути межу поселення й буквально впасти на коліна перед зібраними орками, важко дихаючи й міцно притискаючи до грудей свій скарб.

Позаду мене пролунав останній розчарований і лютий крик громоклюва, який зрозумів, що здобич вислизнула. Він покружляв над поселенням, явно борючись між материнським інстинктом та інстинктом самозбереження, але зрештою вирішив не ризикувати й з невдоволеним клекотом віддалився в бік свого гнізда.

Настала тиша. Я повільно підвела голову, відчуваючи, як калатає серце десь у горлі, й зустрілася поглядом із десятками здивованих очей.

– Ось, – я випросталася, намагаючись триматися з гідністю, незважаючи на те, що виглядала так, ніби мене протягли через увесь ліс волоком. – Передайте Гаррашху. І не забудьте про мою намистину.

Приголомшене мовчання змінилося гулом голосів. Орки загомоніли, обговорюючи побачене, сперечаючись один з одним про ставки й намагаючись розгледіти мій здобутий скарб.

Грім, той самий веснянкуватий орченя, який кинув мені виклик, проштовхнувся крізь натовп. Його щелепа буквально відвисла, а в очах читалася недовіра.

– Ти… ти справді зробила це, – пробурмотів він з таким виглядом, наче очікував, що я або не повернуся зовсім, або повернуся з порожніми руками. – Ти вкрала яйце у громоклюва!

– А ти сумнівався? – я усміхнулася, намагаючись приховати, що ледве тримаюся на ногах від втоми й перенапруження. – Це було простіше простого. Практично прогулянка.

Прогулянка прямісінько в пекло й назад! З ошалілим птахом-вбивцею на хвості! Але ж я не збираюся зізнаватися, що ледь не померла від жаху, вірно?

З натовпу вийшов Гаррашх. Воєначальник орків, сильний, досвідчений і, як я тепер підозрювала, з огидним почуттям гумору. 
Саме він віддав наказ орченятам підбити мене на це божевілля.