Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Я зробила помилку, кинувши погляд на землю, і на мить запаморочилося в голові. Світ унизу здавався таким далеким, таким маленьким…

– Зосередься, – прошепотіла я сама собі, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. – Ти зможеш. Це просто дерево. Просто дуже, дуже високе дерево з дуже, дуже злобним птахом нагорі.

Крик громоклюва пролунав знову, цього разу ближче, і я відчула, як волосся на потилиці стало дибки. Він помітив мене. Або відчув. Або просто був у поганому настрої.

Я прискорила рух, уже не дбаючи про тишу — громоклюв усе одно знав про мою присутність. Тепер головне було дістатися до гнізда раніше, ніж він вирішить перевірити, хто посмів порушити його спокій.

Гніздо виявилося величезним — справжня фортеця з гілок, трави й чогось, підозріло схожого на кістки. Воно розташовувалося у розгалуженні між двома товстими гілками, і я, підтягнувшись на руках, зазирнула всередину.
Там, серед підстилки з пір'я й моху, лежало три яйця — великі, плямисті, ідеально круглі. Вони злегка світилися в променях ранкового сонця, наче коштовне каміння.

Ось вони! Тепер просто взяти одне й…

Оглушливий крик прямо над головою змусив мене втиснутися в гілку. Тінь промайнула над гніздом, і я зрозуміла — громоклюв повернувся. І він не радий гостям.

Птах був величезним — розміром із невеликого коня, з розмахом крил, який міг би накрити половину галявини. Його оперення переливалося всіма відтінками синього й зеленого, а дзьоб… Довгий, гострий, здатний одним ударом розколоти череп.

Громоклюв кружляв над гніздом, видаючи звуки, від яких кров стигла в жилах. Його очі, яскраві, як дві вогненні кулі, зосереджувалися на мені, і в них читалася чиста, неприхована лють.

Зараз або ніколи.

Я вихопила залишок відвару й, розмахнувшись, виплеснула його в бік птаха, одночасно підстрибуючи й хапаючи найближче яйце.
Воно виявилося важчим, ніж я очікувала, і слизьким, наче змащене маслом. Мої пальці судомно стиснулися навколо нього, поки я намагалася втримати рівновагу на тремтячій гілці.

Чудово! Тепер просто акуратно спуститися вниз. Не впасти. Не розбити яйце. І не стати сніданком для розлюченої матусі. Простіше простого!

Відвар потрапив громоклюву прямо в… ну, я не впевнена, чи є у птахів обличчя, але скажімо так — у передню частину всього цього опереного жахіття. Реакція послідувала миттєво: птах закричав, але вже не так впевнено. Його політ став нерівним, він мотав головою й часто кліпав, наче намагаючись позбутися пекучого запаху.

– Працює! – прошепотіла я з благоговійним жахом. – Таірнаель, я тебе обожнюю!

Часу милуватися своїм успіхом не було. Я швидко загорнула яйце в тканину, прив'язала до пояса й почала спускатися, намагаючись рухатися максимально швидко, але при цьому не ризикувати своєю здобиччю.

Але, звичайно ж, усе пішло не так.

Тому що коли ти ельф, з мозком, який скаче швидше, ніж блоха по собачій шерсті, щось обов'язково має піти не так. Це закон всесвіту.

Громоклюв виявився міцнішим, ніж я думала. Або мій відвар був слабшим, ніж слід було. Або боги просто вирішили, що день був занадто нудним і його потрібно трохи… оживити.

Я встигла спуститися лише на кілька метрів, коли почула плескання крил і відчула порив вітру, від якого затріщали гілки. Птах отямився від тимчасового замішання й тепер був у шаленстві.

О-о-о, це погано. Це ДУЖЕ погано. Запам'ятай: якщо виживу, потрібно буде сказати Таірнаель, що її рецепт потребує покращення. Бажано в бік "вирубає назавжди".

– Та ну, пташко, – нервово пробурмотіла я, прискорюючи спуск, – це ж усього одне яйце! У тебе їх ще два! Ділитися треба!

Громоклюв, очевидно, не поділяв мою філософію. Він пірнув униз, його дзьоб промайнув у небезпечній близькості від моєї голови, вибивши тріски з гілки над лівим вухом.

– ТИ ЩО, ЗОВСІМ ЗБОЖЕВІЛІЛА?! – закричала я, забувши про всяке самовладання. – Я МОГЛА ВТРАТИТИ ВУХО! А ВОНО МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ!

Приголомшливо. Я кричу на птаха розміром з поні, здатного розщепити мене на шматочки одним ударом дзьоба.

На мить мені здалося, що громоклюв навіть отетерів від такої нахабності. Він завис у повітрі, розглядаючи мене своїми вогненними очима, наче не міг повірити, що ця дрібна двонога комаха посміла на нього кричати.

Але замішання тривало недовго. З пронизливим криком він знову кинувся в атаку, і цього разу я зрозуміла — він не промахнеться.

Часу на роздуми не було. Я зробила єдине, що спало мені на нещасну голову — стрибнула.
Мотузка, яку я прив'язала до гілки для страховки, ковзнула по руці, обпікаючи шкіру, і я судомно вхопилася за неї, намагаючись притримати дорогоцінний вантаж, щоб він не розбився.

Ідіотка! Ти не літаєш! Ти не птах! Ти навіть не білка! А тепер летиш униз із справді вражаючою швидкістю!

Світ перетворився на розмиту пляму зелені. Гілки хльостали по обличчю, руках і ногах, залишаючи подряпини й синці, але я майже не відчувала болю — адреналін перетворив кров на рідкий вогонь.

На щастя, я встигла зачепитися за товсту гілку рівнем нижче, повиснувши на ній, як перезрілий плід. Яйце гойдалося на поясі, загрожуючи ось-ось розбитися.

Громоклюв, засліплений люттю, промчав повз, не встигнувши загальмувати, і врізався в листя сусіднього дерева. Це дало мені кілька дорогоцінних секунд фори.

Я швидко перехопила яйце, притиснула його до грудей і продовжила спуск, уже не дбаючи про те, щоб виглядати витончено — скоріше це нагадувало контрольоване падіння з частими зупинками.

Птах отямився швидше, ніж я сподівалася. Оглушливий крик прорізав повітря, і я знала — він повертається для нової атаки.

Думай, Рейн, думай! Що робити з розлюченим птахом, коли ти посеред дерева, з дорогоцінним яйцем у руках і без можливості швидко спуститися? Битися? Смішно. Бігти? Вже пробую, не дуже виходить...

І тут мене осінило. Я згадала розповіді Інара про те, як мисливці відволікають хижаків, коли опиняються в безвихідній ситуації.