Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Друга вийшла трохи кращою — відвар почав пінитися й вилазити з казанка, наче був живою істотою, яка вирішила втекти від творця.

– Помішуй повільніше, – тільки й сказала Таірнаель, простягаючи мені ганчірку. – І не відволікайся на кожен шерех.

Легко сказати "не відволікайся". Наче це кнопка, яку можна натиснути. "Ой, знову думки розбіглися! Дай-но я їх вимкну й буду зосередженою, як монах у медитації".

Третя спроба закінчилася невеликим вибухом, після якого мої брови стали на відтінок темнішими, а стелю прикрасила мальовнича зелена пляма.

– Цікаве рішення, – незворушно зауважила Таірнаель, розглядаючи новий елемент декору. – Але думаю, ми домовимося не згадувати про це.

Цей день безперечно увійде до моєї особистої історії як "День, коли я ледь не спалила будинок Таірнаель". Хоча… поки не купую календар, попереду ще випробування з громоклювом.

Нарешті, під кінець  дня, після незліченних спроб, прокльонів і одного випадку, коли моя коса ледь не стала інгредієнтом зілля (хто ж знав, що не можна так низько нахилятися над казаном?), у мене вийшло.

– Ну? – запитально подивилася я на Таірнаель, простягаючи їй пляшечку з відваром кольору гнилої твані.
Рідина всередині злегка світилася й пахла… дивно. Не погано, але так, що хотілося негайно відійти на кілька кроків.

Вона обережно взяла її в руки, понюхала, капнула краплю на куточок тканини, провела над нею рукою, щось шепочучи, перевіряючи склад магією.

– Неуміло, але спрацює, – нарешті винесла вона вердикт, повертаючи мені склянку.

– Неуміло? – обурилася я, відчуваючи укол розчарування. – Я з усіх сил старалася!

– Саме так, – вона легко усміхнулася, і в її очах майнуло тепло. – У хорошого зіллєвара шкіра залишається на місці. І брови теж.

Ох, дякую, ось тепер я почуваюся чудово. Тільки от чи варта ця друга намистина таких зусиль? Може, простіше було б її вкрасти в когось з орків? Хоча ні, неспортивно. І потім, крадіжка кинджала у вождя пройшла занадто гладко. Життя явно вимагає балансу.

Але тим не менш, відвар у мене був. Тепер залишалася "всього лише" друга частина плану — залізти до громоклюва в гніздо. Я б віддала перевагу чомусь безпечнішому — наприклад, сунути голову в пащу сплячого ведмедя або пограти в навздогінки з гоблінами — але вибору не було.

Я заздалегідь підготувалася: взяла невеликий шматок тканини, щоб загорнути яйце й прив'язати до пояса за спиною, моток міцної мотузки, і ретельно вивчила маршрут.

Вчора Інар відвів мене за межі Кам'янки й показав з височини, де в гущавині сховане дерево з гніздом.

– Воно на самій верхівці, – вказав він, примружившись. – Громоклюви завжди обирають найвищі дерева, щоб бачити околиці. І ніколи не залишають гніздо без нагляду надовго.

– Якщо я помру, знай — це твоя вина, – ткнула я пальцем у груди Інара, намагаючись за нехитрими жартами приховати хвилювання, яке холодною змією скручувалося в животі.

– Тоді я поставлю надгробок з написом "Рейн. Чудово лазила, але погано падала", – незворушно відповів він, але його погляд видавав занепокоєння.

– Ти бездушна потвора, – буркнула я, відвертаючись, щоб він не помітив, як тремтять мої губи.

Він тільки усміхнувся, потріпавши мене по голові.

– Я знаю, чого варта ти й чого вартий цей птах, – тихо сказав він. – Інакше не пустив би тебе.

Це що, комплімент? Від Інара? Кінець світу близько.

На світанку третього дня я вирушила в дорогу. Склянка з відваром була надійно захована в кишені, руки й ноги намазані сумішшю для кращого зчеплення з корою, хитро змотана мотузка прикріплена до пояса, поруч із моїм вірним орочим кинджалом — скоріше для заспокоєння, ніж для реального захисту.

Орки, звісно, не приховували свого інтересу. Вони зібралися біля краю поселення, проводжаючи мене поглядами, в яких читалося все: від скептицизму до неприхованого передчуття. Мені навіть здавалося, що десь у кущах чулося тихе перемовляння:

– Думаєш, доживе до полудня?

– Ставлю дві шкури, що звалиться з середини.

– А я три, що її заклюють у перші п'ять хвилин.

Чудово. Публіка чекає. Я повинна заслужити їхні оплески. Або хоча б вижити, щоб потім розповісти, якими ідіотами вони були, сумніваючись у мені.

Дерево виявилося вищим, ніж я думала. Набагато вищим. Воно височіло над іншими, наче велетень серед карликів, і його верхівка, здавалося, впиралася прямо в небо. Я задерла голову, намагаючись розгледіти гніздо, й відчула, як усередині холоне.

О боги, це ж чисте самогубство. Я навіть не бачу, де там гніздо. А якщо я зірвуся? Якщо зламаю шию? Або зустріну громоклюва на півдорозі?
І, звичайно, громоклюв був удома.

Я почула його задовго до того, як побачила — пронизливий крик розірвав ранкову тишу, змусивши мене здригнутися й притиснутися до стовбура сусіднього дерева.

Чудово. Просто чудово. Пташка не тільки вдома, але ще й у чудовому настрої. Може, варто перенести візит на інший день? Наприклад, коли вона буде у відпустці?

Але відступати було нікуди. Позаду залишилися орки з їхніми ставками й глузуваннями, попереду — намистина й можливість довести, що я чогось варта в цьому світі.

Я глибоко зітхнула, дістала склянку й зробила кілька ковтків відвару, морщачись від гіркоти. Таірнаель сказала, що частину потрібно випити, щоб запах виходив від мене, а частину — залишити для крайнього випадку.

Так, план простий. Залізти. Вкрасти яйце. Спуститися. Вижити. Що може піти не так? О, та все.
І я почала сходження, чіпляючись за кору й підтягуючись на гілках, відчуваючи, як серце калатає об ребра, наче намагаючись вирватися й втекти від цього божевілля.

Перші кілька метрів далися легко — дерево було старим, з безліччю виступів і зручних гілок. Але чим вище я забиралася, тим складніше ставало знайти опору. Вітер посилювався, змушуючи верхівки дерев розгойдуватися, а мене — судомно чіплятися за все, що траплялося під руку.

Не дивись униз, не дивись униз, не дивись… О БОГИ, ЯК ВИСОКО!