Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

– Уявляю, як Пауло було боляче, – зітхнула Юля.

– Так, він важко переживав розрив стосунків із коханою, ще важче – її весілля. Тоді й вирішив їхати до Лісабону, вчитися на кухаря. Хотілося втекти від гіркої реальності, в якій його Сільвія була дружиною брата. Саме тоді Марія і зненавиділа невістку. Адже винуватила її у розколі дружньої родини.

– І як же так вийшло, що вони тепер усі разом працюють?

– Коли помер її чоловік, Фредеріко, Марія вирішила, що пора брати все у свої руки та знову возз’єднувати родину. У спадок вдова отримала ресторан, яким успішно десять років керував її Кіко (пестливе ім’я, скорочене від Фредеріко – прим. автора), тож керівником поставила старшого сина – Рауля, а молодшого, який щойно повернувся з кулінарної академії, – своїм су-шефом. Сама ж стала неформальним лідером, ляльководом, якого ніби й не видно…

– Але чути добре! – додала Віра і дівчата дружно засміялися.

– А як же з невісткою? – запитала Юля.

– Невістку теж довелося взяти – диплом бухгалтера та знання діловодства дозволяли вести облік фінансів. Та й брати когось з вулиці на таку відповідальну роботу не хотілося. А Сільвію ця «сіра кардинальша» хоча і недолюблювала сильно, але довіряла як собі. Знала, що у тої копієчка до копієчки завжди зійдеться.

 –Все ж через свій важкий характер, не конфліктувати з невісткою, Марія, як бачу, не може, – мовила Віра.

– Не в її силах, – посміхнулася дівчина. – А рознімати їх доводиться не Раулю, а Пауло.

Окрім цього любовного трикутника та власниці з гонором, було ще двоє офіціантів – Вірина подруга Мар’яна та Рафаель, хлопець нетрадиційної орієнтації, який постійно сварився зі своїм коханим, Лео, по телефону.

– Він точно мене зраджує, – бідкався Рафа щоразу після чергової такої сварки.

– І навіщо йому це потрібно? – питала колежанка. – Ти себе у дзеркало бачив? Красень, яких мало.

– Та де там! Он вже третій тиждень ніяк до тренажерки не дійду! З цим клятим розкладом у ресторані ніякого особистого життя нема!

– Не хвилюйся, сьогодні мої подруги заступають на чергування. Сподіваюся, Юля, нова офіціантка, трішки нас розвантажить. А то цей місяць і я вдома мало була. Чого доброго, і мій чоловік іншу почне шукати.

– Ой, я тебе прошу! – махнув на неї рукою Рафаель. – Таких як ти ще знайди! Наших місцевих бачила? Може я тому і гей, бо оку нема на кого впасти.

Мар’яна засміялася та обійняла свого друга. А до зали вже заходили її подруги – знайомитися з колективом.

*   *   *

Будні у ресторані можна було описати одним словом – метушня. Окрім безпосередніх обов’язків обслуговування клієнтів, офіціанти виконували ще сотню доручень.

– Чого стали як засватані? – питав Рауль, виглядаючи зі свого кабінету. – Не бачите, за четвертим столиком люди збираються йти. Приберіться відразу ж. Нічого мух збирати!

– Щойно була в туалеті, – кричала на дівчат Марія, – це ж неподобство! Брудно і папір закінчився. Біжіть швидше міняти!

– Хіба це наші обов’язки? – намагалася «відгавкатися» Мар’яна.

– Заради однієї вбиральні я не найматиму окрему людину, – відповідала та. – Я он у себе на кухні прибираю і не скаржуся нікому. І з вас корони не поспадають, якщо лад наведете!

– Де чеки з вечірньої зміни? – це вже Сільвія підключалася.

– Я вам на стіл поклала, – відповідала Юля.

– Не бачу нічого! – вже починала розпалюватися.

– Може чоловік ваш узяв?

– А йому навіщо?

– Я звідки знаю, – розводила руками дівчина.

– Рау-у-у-уль! Чеки в тебе? – кричала адміністраторка вглиб ресторану.

– В мене! Не кричи так! – чувся голос із кабінету.

Юля намагалася дивитися на усі ці труднощі по філософськи. Їй хоча б не доводилося працювати щодня пліч-о-пліч з Марією, як Вірі. Там все було набагато гірше.

– Хто ж так тарілки миє? – брала вона до рук чергову тарілку та пильно вдивлялася у її поверхню.

«Склянки не блищать!» «Чого ножі разом з виделками стоять?» «Де засіб миючий залишила?» «Тут же жир! Жи-и-ир!» – все це чулося з кухні щодня.

– Я так скоро не витримаю! – бідкалася Віра. – Вона мене доведе!

– Може звикне скоро і заспокоїться, – намагалася знайти потрібні аргументи Юля.

– Та де там! З кожним днем тільки гірше стає!

Дівчата сиділи на узбережжі та відпочивали від незмінної ранкової пробіжки.

– А що Мігель каже?

– Щоб не зволікала – кидала цю дурну роботу, переїжджала до нього і ні про що не думала. Зізнався мені вчора у безмежному коханні.

– А ти?

– А що я? Я – реалістка. Хоч також його люблю, але розумію, що якщо пристану на його пропозицію – назад вороття не буде.

– То може це й на краще? – припустила Юля.

– Хто зна? – повела плечима Віра. – Мені іноді здається, що ми занадто різні, розумієш? Менталітет не той. Життєві цінності хоч і поділяємо, але я чомусь із пересторогою ставлюся до всього, що він говорить.