Рута Шепетіс - Поміж сірих сутінків

Ми так реготали, що я подумала: мабуть, батькам теж чути. Ми вискочили з води, похапали сандалі і побігли по пісочку до тінистої стежки. Жабки й цвіркуни скрекотіли й сюркотіли навколо. Йоана схопила мене за руку, щоб я зупинилася в темному місці:

– Батькам не кажи!

– Йоано, та ми мокрі як хлющі. Вони зразу побачать, що ми купалися, – сказала я.

– Ні, про хлопців не кажи… і про те, що вони казали.

– Добре, старша сестро, не скажу! – усміхнулася я.

Ми побігли крізь темряву і сміялися до самого будинку.

Що ж такого Йоана знала про тих хлопців і їхню зустріч, чого не знала я?

Сміх ущух.

– Ліно, нам час іти, люба, – сказала мама.

Я озирнулася на яму. А що, коли ми риємо свою могилу?

34

Я знайшла паличку й зламала її навпіл. Сіла і стала малювати на твердій землі. Намалювала наш будинок, сад і дерева, доки настав час повертатися до праці. Я вдавила в землю пальцями маленькі камінці, і вийшла доріжка до наших дверей; дах виклала паличками.

– Ми маємо підготуватися, – сказала мама. – Зима буде така, якої ми й не бачили. Будуть сильні морози. Їжі не буде.

– Зима? – здивувалася я, сівши на п’яти. – Ти жартуєш? Ти впевнена, що ми тут будемо до зими? Мамо, ні!

До зими ще місяці й місяці. Я не могла знести думки про те, що житиму в цій халупі, ритиму ями кілька місяців, ховатимуся від командира. Я кинула погляд на білявого охоронця. Він дивився, як я малюю на землі.

– Маю надію, що ні, – сказала мама. – А раптом будемо? Якщо не будемо готові, то певне, що загинемо від голоду чи холоду.

Мама привернула увагу буркітливої жінки.

– Заметілі в Сибіру дуже підступні, – кивнула пані Рімене.

– Не знаю, як ці хатки їх переносять, – сказала мама.

– А якщо ми самі побудуємо? – спитала я. – Можна було б зробити щось таке з колод, як оця колгоспна будівля, з пічкою, з димарем. Можна було б усім гуртом жити.

– Дурненька. Вони не дадуть нам часу ні на яке наше будівництво, а якщо ми щось побудуємо, то вони його в нас заберуть для себе, – сказала буркітлива жінка. – Копай собі.

Пішов дощ. По наших головах і плечах залопотіли краплі.

Ми відкрили роти, ловлячи краплі.

– Це божевілля, – сказала пані Рімене.

Мама щось крикнула до білявого. З-під навісу гілок світився кінчик його цигарки.

– Він каже, щоб ми швидше копали, – сказала мама голосно, щоб перекричати зливу, яка вже стояла стіною. – Тепер, каже, земля м’яка.

– Сволота, – сказала пані Рімене.

Я подивилася й побачила, як мій намальований будинок тане під дощем. Паличку, якою я малювала, віднесло геть вітром і водою. Я опустила голову й стала копати. Я вганяла лопатку в землю щосили, уявляючи, що переді мною не земля, а командир. Мені зводило пальці, руки тремтіли від утоми. Плаття по низу обтріпалось, а лице і шия обгоріли на ранковому сонці.

Коли злива вщухла, нас погнали назад до табору; ми були по пояс у багні. Шлунок зводила голодна судома. Пані Рімене перекинула брезент через плече, і ми пленталися вперед, і руки в нас заціпило на тих лопатах без держаків, які ми стискали майже дванадцять годин.

Ми зайшли в табір з тилу. Я впізнала хатинку, де жив лисий пан, – там були брунатні двері – і змогла провести маму до нашої халупи. Йонас уже чекав нас у хаті. Усі посудини були повні води по вінця.

– Повернулися! – зрадів він. – Я хвилювався, чи ви не заблукали!

Мама обійняла Йонаса й розцілувала його в голову.

– Коли я повернувся, ще був дощ, – пояснив Йонас. – То я всі посудини з хати повитягав, щоб вода в нас була.

– Мій розумничку! А сам ти пив? – спитала мама.

– Багато! – сказав він, дивлячись на мій печальний стан. – Можете гарненько помитися.

Ми напилися з великої посудини, потім помили ноги. Мама наполягла, щоб я попила ще, навіть якщо й відчуваю, що більше не можу.

Йонас сидів на дошках по-турецьки. Перед ним був розстелений один з маминих шарфиків. Посередині лежав самотою шматочок хліба, а поряд – маленька квіточка.

Мама поглянула на хліб і на прив’ялу квітку.

– З якого приводу цей бенкет? – спитала вона.

– Я отримав сьогодні хлібну пайку за роботу. Разом із двома жіночками черевики робив, – усміхнувся Йонас. – Їсти хочете? Вигляд у вас утомлений.

– Дуже хочу, – сказала я, дивлячись на той шматочок. Коли вже Йонас заробив хліб шевством у приміщенні, то нам, напевне, мають дати цілого індика, подумала я.

– Нам усім дають за роботу по сто грамів хліба, – розповів Йонас. – Треба піти й узяти свої пайки в колгоспному управлінні.

– Це… оце і все? – спитала мама.

Йонас кивнув.

Триста грамів черствого хліба. Це просто в голові не вкладалось. Оце заради цього ми стільки годин копали. Вони заморять нас голодом і, мабуть, поскидають у ті ями, що їх ми повикопували.

– Цього ж мало, – сказала я.

– Знайдемо іще що-небудь, – сказала мама.

На щастя, коли ми прийшли, в дерев’яній будівлі командира не було. Нам дали картки без танців і зайвих розмов. Ми пішли за іншими працівниками до будівлі поблизу. Там зважили й роздали хліб.

Мій денний раціон майже вміщувався в кулаці. Дорогою назад нас зустріла панна Ґрибайте за своєю хатиною. Вона жестом покликала нас. Руки й одяг у неї були брудні. Вона цілий день працювала на буряковому полі. Її обличчя скривила різка гримаса, коли вона нас побачила:

– Що вони з вами робили?

– Змусили копати, – сказала мама, відкидаючи з обличчя волосся,