Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Розділ 6. Софі

Після зустрічі з Леонідом Антуан не міг вгамуватися. Його мозок кипів від думок про чотирьох царів, заточених у задзеркаллі, про Люция з його рубіновою брошкою та про слова мадам Анни, що дзеркало «грає з допитливими». Щоб розібратися в цьому хаосі, він подався до місцевої бібліотеки — старої, величної споруди з високими арками й полицями, що дихали пилом і таємницями минулого. Антуан набрав цілу гору книг: товсті історичні томи, пожовклі збірки легенд, запилюжені трактати з езотерики й навіть пару книжок із психології — усе, що могло пролити світло на заповіт старця чи бодай натякнути на слід Люция. Стіл перед ним перетворився на фортецю з паперу й чорнила, захаращену до країв. Він занурився в читання, не помічаючи, як час розчиняється в шелесті сторінок і тьмяному мерехтінні лампи над головою.

Раптовий гуркіт вирвав його з трансу. Струнка дівчина з неслухняним каштановим волоссям ненароком зачепила стопку книг на краю стола, і вони гримнули об підлогу, мов маленька лавина. Вона зніяковіло посміхнулась і нахилилася їх підбирати, тримаючи в руках потертий скетчбук, а її пальці були злегка припорошені графітом. Антуан глянув на неї — і завмер. Її очі, голубі, немов бездонні колодязі, в яких можна потонути, блиснули в напівтемряві бібліотеки, ніби два крижані озера, що притягували й обіцяли сховати в собі цілий світ. Він кліпнув, намагаючись відірвати погляд від цього магічного кольору, але її усмішка — тепла, трохи пустотлива — уже встигла його зачепити.

— Ой, сорі, це я накосячила, — сказала вона, складаючи книги назад, — із легким присвистом. Її голос був бадьорий, із ноткою молодіжної безтурботності. — Історія, езотерика, психологія… Ти що, плануєш якусь ульотну культову штуку замутити?

Антуан відірвався від сторінки про дзеркальні портали, яку гортав, і ледь стримав усмішку від її енергії. Її голубі очі дивилися прямо на нього, і він відчув, як у грудях щось ворухнулося — може, від їхньої глибини, а може, від її несподіваної появи.

— Та ні, це трохи інше, — відповів він, стараючись звучати невимушено, хоч його пальці мимоволі стиснули кулон із лілією на шиї. — Скажімо, хобі. А ти також цікавишся архітектурою?

Вона плюхнулася на стілець навпроти, ніби давно тут сиділа, і простягнула руку через стіл із широкою посмішкою.

— Я Софі, першачок із архітектурного. А ти, здається, Антуан Дюбуа? Бачила твій захист — ну, типу, підгледіла, щоб знати, як це все відбувається. Твій проєкт із колонами й арками — це просто бомба! Як ти таке вигадуєш? Ну ти і голова.

Антуан здивовано підняв брови, але її щирість розтопила його настороженість. Її голубі очі сяяли, відображаючи світло лампи, і він уявив, як легко було б загубитися в їхній глибині. Він згадав той день — напружену аудиторію, погляди комісії, — але її там не помітив. Мабуть, стояла десь у тіні, непомітна, як легкий подих вітру.

— Дякую, — сказав він, відсуваючи книгу з легенд убік. — Натхнення приходить із несподіваних місць. Як-от із цих полиць. А ти що, уже до захисту готуєшся?

— Та ну, рано ще, — махнула вона рукою, її скетчбук гойднувся в такт. — Просто люблю тут тусити, шукати всяке прикольне. Але реально, нафіга тобі стільки книжок? Усе ж в інеті є: історія, легенди, лекції профів. Чи ти не врубаєшся, як гуглити?

Антуан задумався, дивлячись у її голубі колодязі, що ніби кликали пірнути глибше. Її питання зачепило його, але він не готовий був викладати все про дзеркало й царів — принаймні поки що. Проте її жвавість спонукала відповісти.

— Інет швидкий, факт, — почав він, його голос загудів тихою впевненістю. — Учора я за п’ять хвилин нагуглив статтю про старі портали — і це реально виручило. Але бібліотека — це вайб. Ти тримала колись книгу, якій сотні років? Відчувала, як пахне старий папір, бачила, де хтось олівцем підкреслив щось важливе? У мене вдома, у провінції, бібліотека була моїм космосом. Я гортав сторінки про римські амфітеатри, і вони шепотіли — не просто інфу, а живі історії. Інет такого не дасть — він швидкий, але холодний, без душі.

Софі схилила голову, її голубі очі спалахнули цікавістю, і вона крутнула скетчбук у руках.

— Ну, ти загнув, — сказала вона, усміхаючись. — Я прям уявила, як ти там сидиш, а старі майстри тобі типу: «Бери олівець, бро, кресли!» А я думала, тут тільки нудота й пил.

Він засміявся, її сленг розрядив напругу, і продовжив, його очі загорілися:

— Уявляй далі: ти за столом, тиша, тільки шелест сторінок. Без сповіщень, без реклами, що лізе в очі. Тут я можу думати. Мої проєкти народилися з цих книг, а не з гугла. У цій бібліотеці є томи, яких в онлайні не знайдеш — старі, з гравюрами, де кожен штрих живий. І бібліотекарі — учора один підкинув мені збірку легенд про дзеркала. Я б сам не додумався таке шукати. Інет дає те, що ти знаєш, а бібліотека — те, про що ти ще не в курсі.

Софі задумливо постукала пальцем по скетчбуку, її голубі очі ніби вбирали його слова.

— Окей, звучить круто! — сказала вона. — Але що ти взагалі копаєш у цих книжках? Це для нового проєкту чи що?

Антуан зам’явся. Він наче під якоюсь блакитною магією хотів усе розказати: про Леоніда, про задзеркалля… але ще не час, і він зміг стриматись.

— Та ні, це типу дослідження, — відповів він обережно, провівши пальцем по краю книги. — Мене цепляють старі легенди. От чула про царя Леоніда? Не того спартанця, а іншого — він тримав третину світу в руках, дав старт новому витку цивілізації. Його спадщина досі стоїть — мости, фортеці, навіть наші міста несуть його відбиток.

Софі примружила свої голубі очі, ніби пірнаючи в пам’ять, і клацнула пальцями.

— Ага, щось було на лекціях! Він же не просто воїн, а типу геній-творець, так? Але чому він тебе зачепив?

Антуан усміхнувся, відчуваючи, як у грудях розгорається надія. Її цікавість могла стати його козирем.

— Він надихає, — сказав він просто, його голос набрав глибини. — Хочу розібратися, що з ним сталося, коли він зник у пустелі. А ти що тут шукаєш, якщо не до захисту готуєшся?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍