Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Він вдивився в обличчя людини, яку стільки разів уявляв, читаючи легенди.

— Ти — той, хто надихав мене. Я вивчав твої подвиги, мріяв про створення чогось великого, як ти мріяв змінити світ... Може, це й стало причиною? А дзеркало... — він на мить замовк, знову дивлячись на гладку, майже живу поверхню, — може, це дзеркало пов’язане з тим заповітом, про який ти говорив? І воно об’єднало нас, наші свідомості, через століття?

Антуан глибоко вдихнув, його погляд знову спрямувався вглиб відображення, у ці пронизливі, змучені часом очі.

— Ти сказав, що зрозумів марність влади... Це й затягнуло тебе сюди?

Леонід кивнув, і його губ торкнулася слабка, майже примарна усмішка. Він повільно провів рукою по склу, залишаючи за собою тонкий світний слід, і дзеркало під пальцями Антуана здригнулося, немов відгукнувшись.

— Так... І не тільки мене. Нас тут четверо — Вортімер, Дайя, Енріко і я.

Його погляд метався, немов він бачив щось у тінях задзеркалля — і знову ті самі тіні промайнули за його спиною, а шепіт став трохи голоснішим, але все ще нерозбірливим.

— Колись ми уклали угоду зі старцем, заповіт на крові. Ми припливли на острів за ключем влади, але все виявилося навпаки. Ключ, насичений нашою кров’ю, підпорядкував нас собі.

Леонід замовк, на мить замислившись, а потім повільно похитав головою.

— Мудрець сказав: «Тепер ви зможете завоювати весь світ, але той, хто усвідомить марність свого бажання, потрапить у задзеркалля».

Він опустив голову і знову вдарив по склу. Цього разу слабкіше — з втомою, майже з гіркотою, і скло охололо під рукою Антуана.

— Тоді мені здавалося, що ніщо не зможе мене зупинити. Я був народжений для влади, і мені не потрібно було нічого, крім перемог. — Він замовк, у його очах промайнула тінь спогадів. — Я бився з Данилом у пустелі. Переміг. Але потім... буря... Люций із його мертвими очима... монети, тридцять срібняків біля багаття...

Леонід заплющив очі й глибоко видихнув, немов намагаючись заглушити щось усередині себе.

— І тоді я зрозумів. Усе, за що я бився, усе, що я приносив у жертву, — усе це було марною тратою. Ілюзією. І ось я тут.

Він підняв голову, зробив крок ближче, його погляд пропікав Антуана наскрізь.

— Але ти... ти бачиш мене. Антуане, може, ти — частина цього заповіту? Може, ти той, хто нарешті допоможе нам вибратися?

Антуан стиснув кулаки, його серце стукало так голосно, що здавалося, воно розбудить увесь будинок.

— Чотири легендарні царі... які змінили хід історії... — видихнув він, усвідомлюючи масштаб того, що відбувається. Його очі спалахнули осяянням. — Я бачив чотири вогники в дзеркалі, коли воно вперше заговорило зі мною. Це були ви — Леонід, Вортімер, Дайя та Енріко?

Його голос затремтів від хвилювання, коли він нахилився ближче, майже торкаючись скла.

— Вони теж тут, у задзеркаллі?

Дзеркальна поверхня здригнулася від його подиху, але відображення Леоніда залишалося чітким, майже лякаюче реальним.

— Ти говорив про старця... Він сказав, що можна повернутися, якщо зрозуміти сенс життя або щось таке... — Антуан зковтнув, відчуваючи, як у ньому зростає передчуття. — Якщо я зміг увійти і вийти з дзеркала, значить, і ви зможете.

Він стиснув пальці, намагаючись осмислити те, що відбувається.

— Але чому я бачу тільки тебе? Може, ти перший, хто наблизився до відповіді?

Антуан завмер на мить, а потім подивився прямо в очі Леоніду.

— Чи це пов’язано з Люциєм? Хто він для вас... і яку роль він відіграв у вашій долі?

Леонід насупився, і його примарні пальці здригнулися — від гніву чи від спогадів, що стискали його, як сталеві кайдани.

— Люций... — Він видихнув це ім’я, немов отрута на губах. — Цей хитрий торговець із рубіновою брошкою. Він продав нам карти, заманив на острів.

Його голос став гострим, як лезо меча перед ударом.

— Я думав, він просто жадібний брехун, мисливець за монетами, але тепер розумію: він знав більше, ніж говорив. Набагато більше.

Леонід замовк на мить, потім його обличчя спотворилося від болю.

— Його очі біля багаття... вони були порожні, як у мерця. Він кинув мені монети — ті самі тридцять срібняків, за які я купив карту, — і пішов у темряву, як тінь, що ніколи не належала цьому світу.

Леонід різко стиснув кулак, ніби все ще відчував тяжкість меча в руці.

— А потім прийшли вони. Тварини, породжені чимось, що не знає світла. Я бився з ними, поки хиткий пісок не поглинув мене... і я опинився тут.

Він підняв погляд, сповнений надії та відчаю водночас.

— Ти пройшов через дзеркало назад, Антуане. Ти не бранець, як ми. Але чи зможеш ти витягнути нас?

Руки Антуана тремтіли, але в грудях розпалювався вогонь рішучості.

— Чотири вогники... Це були ви. Я відчував їхній поклик, коли ступив у дзеркало. — Його голос звучав уривчасто, сповнений хвилювання, немов думки не встигали за словами. — Старець... Він сказав, що ви можете повернутися, переродившись, якщо зрозумієте сенс життя. Це означає, що в нас є шанс.

Він стиснув кулаки, немов намагаючись схопити невидиму нитку істини.

— Згадай, Леоніде, може, він говорив ще щось про повернення? Може, це дзеркало — ключ? Я не знаю, як відкрити його знову, але мені потрібен час. Якщо я — ваше тіло на 24 години, то я готовий. Тримайся, Леоніде. Я знайду спосіб вас звільнити.

Леонід усміхнувся — уперше за всю розмову, і усмішка ця була втомленою, але щирою. Він притиснув долоню до скла, і світло від його пальців стало яскравішим, а дзеркало під рукою Антуана затремтіло, немов від нетерпіння.

— Час... Ми чекали тисячу років, почекаємо ще. Ти — надія, Антуане. Знайди Люция, знайди правду про заповіт. Якщо я зрозумів свою помилку, допоможи іншим царям. Дзеркало слухає тебе — я відчуваю це. Не зволікай, але будь обережний. Воно живе, і воно спостерігає.

Антуан кивнув, і його груди наповнилися рішучістю. Він відступив від дзеркала, але погляд його залишився прикутим до Леоніда — примари, що стала для нього більше, ніж легендою. У глибині скла знову промайнули тіні, і шепіт став виразнішим: «Знайди... звільни...»