Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

У голові Антуана пролунав голос, глибокий і знайомий, ніби відлуння зі сну:

— Цікаво, чи бачить він мене?

Антуан здригнувся, його брови здригнулися від подиву. Він відповів подумки, майже пошепки, боячись злякати видіння:

— Звичайно, бачу. Якщо ти не плід моєї уяви. Після задзеркалля я готовий повірити у що завгодно.

Леонід злегка нахилив голову, і його губ торкнулася слабка, гірка усмішка. Він притиснув долоню до скла сильніше, і відбиток його пальців засвітився тьмяним світлом, а дзеркало під рукою Антуана стало ще теплішим. У цю мить їхні думки стикнулися, і в проблиску взаєморозуміння вони усвідомили: їхні душі говорять без слів, долаючи час і простір.

Антуан, зковтнувши ком у горлі, зробив крок ближче до дзеркала, і його голос, тремтячий від благоговіння, порушив тишу, а легка вібрація дзеркала, наче мембрана в телефонній трубці, транслювала його слова в інший світ:

— Ти ж той цар Леонід, що був не тільки воїном, а й творцем-новатором, який об’єднав знання народів. — Він говорив, а очі його блищали, немов у хлопчиська, який уперше побачив героя своїх казок. — Я виріс на легендах про тебе, — із почуттям вимовив Антуан. — Із дитинства твій шлях надихав мене, не тільки як воїна, а й як творця. Я не хочу просто будувати будівлі. Я мрію звести архітектурне творіння, яке стане мостом між минулим і майбутнім, увібравши в себе всі досягнення людства за століття. Я хочу, щоб у кожному його камені звучала історія, у кожному вигині відбивалася пристрасть людських прагнень. Щоб, дивлячись на нього, люди відчували ті самі хвилювання, що я відчував, читаючи про тебе. Щоб мої творіння надихали так само, як твої діяння надихали мене.

Леонід випростався, і його примарна постать стала чіткішою, ніби він черпав силу зі слів Антуана. Він сперся кулаком об скло — дзеркало злегка здригнулося, і тепло під пальцями Антуана змінилося холодом. Його владний голос прорвався крізь перешкоду:

— Слухай, юний шукачу істини! — Голос Леоніда був глибокий і спокійний, але в ньому звучала сила, загартована часом. — Сила — це не тільки меч і завоювання. Справжня велич — у вмінні об’єднувати, творити і передавати знання. — Його погляд спалахнув, проникаючи в саму суть свідомості Антуана. — Мої відкриття проклали шлях цивілізації, але кожен крок уперед вимагає жертв. Розуміння своїх справжніх цілей і цінностей — це тільки початок шляху. Якщо ти готовий іти далі, якщо ти готовий до жертв — тоді в тебе все вийде. — Він замовк, насупившись, і раптом різко підняв голову. — А тепер скажи, чому ти говориш про мене в минулому часі? Що означає «був»? Я є! Ми з товаришами ненадовго застрягли в цьому місці з вини одного пройдисвіта — Люция. Ти його знаєш?

Антуан завмер, його обличчя зблідло. Він провів рукою по волоссю, намагаючись осмислити слова примари.

— Люций — ім’я поширене. Розкажи про нього більше, і, можливо, я щось дізнаюся. А в минулому часі я говорю, бо ти зник у пустелі кілька століть тому.

Леонід відступив від скла, і його постать затремтіла, наче віддзеркалення у бурхливій воді.

— Що значить «кілька століть»? — перепитав він, і цього разу голос його пролунав як грім, а дзеркало під рукою Антуана знову потеплішало.

— Якщо точніше, понад тисячу років, — тихо відповів Антуан, і його очі розширилися від усвідомлення.

— Тисяча? — Леонід різко вдарив по дзеркалу обома руками. Скло здригнулося, немов жива плоть, по його поверхні пробігли слабкі іскри, а тепло під пальцями Антуана змінилося крижаним холодом. Його обличчя спотворилося в суміші невіри і жаху. — Невже ми провели в задзеркаллі тисячу років?

Він відвернувся, дивлячись у порожнечу свого світу, і його плечі опустилися, немов під тягарем усіх прожитих століть. У глибині дзеркала промайнули тіні — ледь помітні силуети трьох фігур, і слабкий шепіт, схожий на вітер, пронісся горищем.

— Тисяча років... Це здається божевіллям. — Його голос став тихішим, і Антуан відчув, що Леонід говорить не стільки з ним, скільки із самим собою, вдивляючись у примари минулого. — Ми... четверо царів... припливли на Острів Синього Місяця, кожен ведений картою, що продав нам Люцій. Він шепотів нам про портал, який відкривається раз на тисячоліття. Про місце, де можна здобути владу над усім світом.

Леонід заплющив очі, немов у голові прокручувалися давно поховані образи.

— Ми пройшли крізь нього, — його голос став глухим. — Зустріли старця в кришталевій печері. Він запропонував заповіт. Велика сила — в обмін на велике випробування. Він обіцяв нам владу, але з хитрістю: якщо зрозумієш, що ця влада — ілюзія, твоя душа потрапить у задзеркалля.

Очі Леоніда спалахнули люттю, і він стиснув кулаки.

— Я переміг в останній битві. Але буря в пустелі... і Люций біля багаття... — Він судомно видихнув. — Цей змій із рубіновою брошкою... Я помітив шрам на його лівій руці, тонкий, як лезо, коли він кинув мені монети. І наостанок він сказав: «Тридцять срібняків — ціна твоєї долі». У ту мить я зрозумів. Перегони за владою — порожнеча. Ілюзія. І ось я тут.

Леонід нахилився ближче. У його погляді світилася глибока туга, у ньому була тяжкість століть і біль, від якого не втекти.

— Але чому ти бачиш мене? — Голос Леоніда пролунав напружено. — Що пов’язує нас через століття?

Антуан відступив на крок, його дихання збилося, а в грудях піднялося тривожне тремтіння. Він повільно простягнув руку і кінчиками пальців торкнувся дзеркала. Холод скла пропалив шкіру, але потім воно знову потепліло, немов відгукнувшись на його дотик. У горлі встав клубок.

— Це... неймовірно... — видихнув він. — Дзеркало на горищі... Воно старе, вкрите таємницями.

Йому раптом знову згадалися слова мадам Анни — точніше, її голос, зазвичай спокійний, але тоді він пролунав суворо: «Воно грає з цікавими». Антуан зковтнув.

— Можливо, тому що я пройшов через нього, бачив лабіринт віддзеркалень... — Його голос здригнувся, але всередині спалахнуло дивне відчуття — рішучість, змішана з незрозумілим трепетом. — Але чому саме ти? Чому я бачу тебе, Леоніде?