Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Він опинився на холодних дерев’яних дошках своєї кімнати. Тіло тремтіло, наче після довгого бігу, м’язи нили, а серце калатало так, ніби готове було вистрибнути з грудей. Притиснувши долоні до підлоги, він відчув кожну тріщину в старих мостинах, кожну порошинку під пальцями. Повітря, просочене запахом старих книжок, воску і легкої вогкості, повернуло його до реальності, немов якір у бурю.

Піднявшись на коліна, Антуан озирнувся. Усе було на своїх місцях: стіл із кресленнями, миготлива лампа, зірки за вікном, що мерехтять холодним, але заспокійливим світлом. І все ж кімната здавалася іншою — тіні тягнулися трохи довше, а світло лампи відливало теплим золотом, якого він раніше не помічав. Тиша оглушувала після хаосу задзеркалля. Він чув лише своє важке дихання, скрип мостин і далекий шум вулиці. Ці прості, земні звуки повільно повертали йому відчуття безпеки.

Антуан встав і підійшов до дзеркала. Його відображення дивилося на нього: бліде обличчя, розпатлане волосся, темні кола під очима. Але в очах з’явилося щось нове — глибина, немов він побачив більше, ніж міг усвідомити. Він торкнувся скла: воно було твердим, холодним, звичайним. Ніяких кіл, ніяких порталів — просто дзеркало. І все ж він відвів погляд, боячись дивитися занадто довго, немов побоюючись, що воно знову затягне його у свої глибини. «А що, якщо це не кінець? Що, якщо воно змінить моє життя назавжди?» — шепнув внутрішній голос, і Антуан стиснув кулаки, борючись із тривогою, що підступала.

Усередині вирувало полегшення навпіл із розгубленістю. Він був радий повернутися, але тривога не відпускала: а раптом він залишив у задзеркаллі частину себе? Паніка пішла, змінившись тихою впевненістю: він пройшов випробування і вижив. Щось у ньому змінилося — він почувався старшим, мудрішим, немов частина його залишилася у відображеннях, а частина повернулася оновленою.

Розум Антуана прояснився, буря в голові вляглася. Він більше не боявся невідомості — ні іспитів, ні майбутнього. Задзеркалля навчило його приймати себе і свій шлях. У душі оселилася надія: він впорається з будь-якими випробуваннями, якщо перестане їх боятися.

Але Антуан ще не знав, що його подорож тільки починається. Дзеркальний лабіринт був не просто пасткою — це було місце, де перетиналися долі, де минуле, сьогодення і майбутнє зливалися воєдино.

Сидячи за старим столом, він відчував, як час розчиняється в нескінченній порожнечі втомлених думок. Чи все це було реальним? Чи його виснаженість зіграла з ним злий жарт, і дзеркальний лабіринт — лише привид сну? Тієї ночі розум Антуана, загублений у тумані, сприйняв видіння за істину: голос мадам Анни, шепіт вогників, вихори віддзеркалень — усе змішалося в абсурдному танці, де межі між дійсністю та ілюзією стерлися.

Сумніви кружляли в голові, кожна секунда тягнулася вічністю. «Це було реально чи гра уяви?» — запитував він себе, але відповідь вислизала, розчиняючись у напівтемряві. Однак доля не дала йому потонути в невизначеності. Антуан зібрався з силами і присвятив себе завершенню першого архітектурного проєкту — мрії, яку він виношував роками. Безсонні ночі за кресленнями вдихнули життя в його задум: простір, здатний говорити з майбутнім. У день захисту він представив роботу перед комісією з трепетом і рішучістю. Проєкт, сповнений поезії та глибини, отримав найвищу оцінку, і Антуан, скинувши тяжкий тягар сумнівів, відчув, як душа наповнюється світлом.

Після свята, відзначеного з однокурсниками на честь чергової перемоги, Антуан неспішно крокував порожніми, зануреними в тишу вулицями, де лише рідкісні автомобілі порушували нічну гармонію. У його голові все ще лунали луною сміх і веселі розмови, але серед цих яскравих спогадів, наче тінь, ковзала думка, яка знову і знову повертала його до загадкового дзеркала. Ніч у таємному світі за склом не відпускала його — там, у мерехтливому лабіринті відображень, ховалася істина про нього самого, яку він так давно шукав.

З чітким наміром Антуан повернувся на горище, де стояло старе дзеркало — непримітне на перший погляд, що приховує безліч забутих таємниць. Це дзеркало не було просто предметом меблів; воно було хранителем спогадів, мостом між світами, які давно переплелися в його свідомості.

Тремтячими руками він оглянув дзеркало, вивчаючи кожну подряпину, кожну пляму. З кожним поглядом зростала впевненість: усе це, можливо, було сном, породженням втоми. Він майже переконав себе, що заснув за столом, як раптом із крихітної точки на склі спалахнув вогник — яскравий, живий. Світло росло, перетворюючись, поки перед Антуаном не виник силует, що нагадує царя Леоніда.

У дитинстві Антуан зачитувався легендами про Леоніда — не тільки воїна, а й творця унікальної культури, який об’єднав мудрість народів і залишив слід в історії. Він бачив у ньому новатора, чиї архітектурні ідеї надихали цивілізацію. Думка про те, як далеко ступив би світ, якби Леонід не зник у пустелі, живила його мрії. І ось він стояв перед ним: владний, гордий, із обличчям, покресленим битвами, і проникливими очима, сповненими мудрості. Розпатлане волосся і тонкі зморшки говорили про роки битв, але дух його залишався непохитним.

Антуан стояв перед дзеркалом — високим, у потемнілій від часу рамі, — і його подих завмирав у грудях. У відображенні, немов вирваний із стародавніх легенд, без сумнівів стояв Леонід. Його постать, примарна, затягнута сріблястим серпанком, здавалася водночас далекою і лякаюче близькою. Їхні погляди зустрілися, і в цю мить час ніби розтягнувся, натягнутий, як струна. Антуан, вражений, не міг відвести очей — серце калатало, пальці тремтіли від суміші страху і захоплення. Леонід, з іншого боку скла, дивився не миготячи, і в його темних очах миготіли іскри — чи то гніву, чи то надії. Немов під невидимим імпульсом, Антуан повільно простягнув палець до дзеркала, і Леонід, із легким тремтінням у плечах, повторив його жест. Їхні пальці доторкнулися через холодне скло, і воно раптово потеплішало під долонею Антуана, немов від подиху живої істоти. Світ завмер — порошинки в повітрі повисли, а тиша стала відчутною, як туман.