Аврора Лав - Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав

Залишок ночі я провела без сну. Після цієї несподіваної розмови зі Стражем на спокійний сон годі було й сподіватися. Туманом у голові вирували сумніви, розбиті на безліч дрібних частинок питань, і жодне з них не мало простої відповіді. Ділан провів мене до кімнати, пильно вдивляючись у мене, ніби намагаючись зчитати всі переживання, що ховалися всередині. Переконавшись, що зі мною все гаразд, він нарешті пішов, вирушивши до своєї квартири в Аюнтаменто. Хоч у нього була особиста квартира, більшу частину часу він проводив у родинному домі — місці, яке дарувало йому певну впевненість і безпеку.

Коли світанок залив Академію м’яким, блідим світлом, я вже була на ногах, блукаючи коридорами в пошуках потрібних дверей. Семюел, здавалося, довго вагався, але зрештою дозволив мені зустрітися зі Скайєм. Зараз я йшла довгими коридорами, шукаючи ту секретну кімнату, де він перебував під вартою. Мої кроки відбивалися від стін глухими ударами, від яких серце шалено калатало, ніби намагаючись вирватися з грудей.

Усередині мене тремтіло все. Скільки часу минуло з того моменту, як я востаннє бачила його? Скільки він виніс і чим пожертвував, граючи цю небезпечну роль? І як тепер йому поглянути в очі тим, хто вважав його зрадником? Перед очима встав образ Сібіл — його сестри, яка понад усе переймалася його долею. Її біль та відчай, що огортали її після зникнення брата, ніби ножем пронизували моє серце.

“Бідолашна Сібіл… Як вона пережила всі ці роки, не знаючи правди? Вона завжди вірила, що її брат не міг бути тим, ким його вважали. Але ця віра не могла змінити того, що вона пройшла через жахіття втрати й розпачу. А тепер… Чи зможе вона пробачити Емануелю за те, що він приховував від неї цю неймовірну правду? Адже він точно все знав. Знав і мовчав, зберігаючи цю таємницю від коханої жінки.”

Мої думки змішалися з сумнівами. Чи варто мені розповідати їй про це? Я не могла і не хотіла брехати Сібіл, але вибору в мене фактично не було. Секрети, що покривають ці стіни, занадто небезпечні для розголошення, і кожна істина може коштувати нам усім занадто дорого. Та чи зможу я жити з тягарем цього знання, дивлячись в очі тій, хто страждав чи не найбільше за всіх?

Еван мені ще не дзвонив — він на завданні й, на щастя, не в курсі моїх останніх пригод. Але я знала, що це лише тимчасово.

“Ох, і попаде мені від нього,” — подумала я, і ледь стрималася від усмішки. Відчуття було таке, ніби я вже чула його докірливий голос і ці довгі нотації про обережність, які він так любив читати мені щоразу, коли я потрапляла в якусь халепу. Та цього разу я розуміла, що вичитка буде особливо жорсткою. І не тільки від нього, а й від Глорії.

Іронія в тому, що спершу Глорія повинна була просто наглядати за мною, поки Еван був відсутній. Але хто ж знав, що ми з цією цинічною вампіркою так подружимося? Тепер вона прикривала мене перед братом частіше, ніж він міг собі уявити. Щоправда, цього разу все було інакше. Ніхто мене не прикриє, і я була готова до цілої лавини моралей від сімейства Ріккарді.

З цими важкими думками я нарешті дійшла до потрібного місця. Зупинившись біля непримітних дверей в адміністративній частині Квік, я застигла. Вони виглядали так просто і буденно, що було б легко пройти повз, не звернувши уваги. Але я точно знала, що це саме ті двері. Мені не потрібно було перевіряти, запитувати чи сумніватися — шосте чуття впевнено підказувало, що за ними знаходиться він. Скай.

“Навіщо я тут?” — ця думка промайнула, коли моя рука завмерла у повітрі перед дверима. Щось у мені тремтіло, сумніви роїлися, наче хмара комах. Мій мозок наполегливо повторював: “Це жахлива ідея, розвернися і йди.” Але щось незбагненне штовхало мене сюди.

“А що я йому скажу? Що спонукало мене сюди прийти? Чи взагалі є якісь слова, здатні передати все те, що відчуваю?”

Я вже майже розвернулася, щоб піти, як почула знайомий, теплий голос, що пройшовся по мені, як легкий дотик, від якого неможливо було втекти.

— Заходь, принцесо. Не бійся.

Нерішуче я знову обернулася і взялася за ручку. Серце калатало в грудях, і я відчувала, що кожен мій крок немов витканий із сумнівів і водночас зі спраги побачити його. Зайшовши всередину, я швидко зачинила двері, ніби боячись, що хтось або щось може порушити цей момент.

— Як ти дізнався…? — вирвалося з мене ще до того, як я змогла зупинити себе.

— Твій запах, принцесо. Я всюди його почую, — відповів перевертень, і в його голосі прозвучала якась особлива теплота, яку він завжди ретельно приховував.

Я обвела поглядом невелику кімнату. Односпальне ліжко, комод, стілець і невелика кількість спортивного інвентарю. Проте найбільше мою увагу привернув сам Скай. Він стояв біля тренажера, змахуючи з обличчя піт махровим рушником. Його оголений, м’язистий торс був втіленням сили та спокуси, які я не могла ігнорувати. Краплини поту повільно стікали його тілом, залишаючи на шкірі вологий слід, який губився в лінії його шортів. Моє горло пересохло, і я мимоволі ковтнула, відчуваючи, як гарячий рум’янець заливає мої щоки.

Піднявши погляд вище, я зустрілася з його самовдоволеною усмішкою. Скай дивився на мене з тією ж нахабною і впевненою посмішкою, що завжди змушувала мене відчувати змішані почуття: від збентеження до сильного потягу. Я спробувала зосередитися, але мої думки зрадницьки плуталися.

— Ти попередь, якщо знову захочеш вирубати мене, — промовив він із лукавою усмішкою, що ще більше підсилювала його чарівність. — Тоді я хоча б присяду на ліжко.

Очевидно, своєю появою я перервала його тренування. Він відставив рушник і тепер дивився на мене зі стриманим викликом, якого неможливо було не помітити.

— Вибач мені за це… я… ем… — знітилася я, намагаючись знайти потрібні слова для вибачення, але вони розсипалися під його впертим поглядом.

Він тільки посміхнувся ще ширше, помічаючи, як я нервово закусила губу, намагаючись стримати внутрішню бурю почуттів.