Аврора Лав - Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав

Я відчула слабкий порух усмішки десь у глибині душі, проте в реальності залишилася нерухомою, мовчазною та напруженою. Моя черга була незмінно близькою.

Нарешті, Семюел перевів свій важкий погляд на мене. Я відчула, як зсередини мене щось зламалося, розбиваючи всі мої ілюзії про безпеку.

— Голден. Чим ти думала? — його голос знизився до небезпечного шепоту, і я відчула, як моє тіло обпекло від цього запитання. — Ти хоч розумієш, якому ризику піддала себе, свого друга… — він кинув погляд на Ділана, який мовчки сидів поруч. — …усіх відвідувачів бару? І не тільки їх, а й все Ордо! А якби щось пішло не так?! Якби Ділана вбили, а тебе захопили?! Що тоді?! Я скажу тобі, що було б тоді, Голден! Ордо кинуло б усі сили на порятунок твоєї, жадібної до пригод, дупи! І це точно не обійшлося б без жертв!

Семюел ледь стримувався, і кожне його слово відлунювало у моїй свідомості, залишаючи за собою холодний слід.

Я, всупереч усьому, наважилася подати голос, хоч і знала, що це тільки посилить його гнів:

— Але, сер, з усією повагою, все ж обійшлося…

Його реакція була миттєвою. Він нахилився ближче, і його голос знову загримів, тепер холодний і нещадний:

— Цить! Дурне дівчисько! — гаркнув він. — Я живу вже майже тисячу років, і за весь цей час жодна істота не викликала в мені настільки суперечливих почуттів! — Семюел важко зітхнув, потираючи долонею обличчя, наче намагаючись стерти втому, яка прорізалася на його обличчі. У цю мить він виглядав не просто як лідер, але як виснажений вартовий, який несе на своїх плечах весь тягар світу.

Він подивився на мене глибоко, з поглядом, повним суперечливих емоцій, що його з’їдали зсередини.

— Так, усе обійшлося, — нарешті промовив він, і в його голосі вперше з’явився відтінок чогось м’якшого, щось схоже на занепокоєння. — Ти й Ділан впоралися чудово. Але це абсолютно нічого не змінює! Ви мене зрозуміли?!

Ми в унісон, мов бовдури, кивнули.

Семюел повільно оглядав нас з холодним прищуром, ніби вирішуючи, яке покарання найбільш підходить для таких, як ми. Його темні очі горіли стриманим роздратуванням, і навіть повітря в кімнаті, здавалося, важчало під натиском його присутності.

— Я повідомлю пізніше, яке покарання на вас чекає. Вас обох, — промовив він, підкресливши кожне слово, ніби мітячи нас обітницею майбутнього покарання. Його голос був, як різьблений камінь — тверезий, холодний і нещадний.

Він перевів подих і, здавалося, вагався лише мить, перш ніж продовжити:

— А тепер до суті. Ви знаєте, що ми затримали Скайя Голланда.

Моє серце пропустило удар, лише від згадки про цього чоловіка. Спогади, змішані з недовірою і страхом, розлилися по мені важкою хвилею. Семюел спостерігав за мною з відтінком докору в очах.

— На щастя, він живий, — підкреслив Страж, кидаючи на мене проникливий погляд, ніби намагаючись зазирнути в глибину моєї душі. Його погляд говорив сам за себе.

 “Невже він міг насправді подумати, що я здатна його вбити?”

Я відвела очі, але відчуття важкості не зникло. Семюел підняв брови й продовжив, вимовляючи кожне слово повільно, ніби звертався до нас як до тих, хто потребує особливого підходу.

— Оскільки ви стали мимовільними свідками, я повинен вам дещо розповісти. Але зауважте: ця інформація вкрай секретна. Я ділюся нею з вами лише тому, що знаю… краще я розповім усе відразу, ніж дозволю вам сунути свої носи куди не слід. Так от, — він зупинився, здавалося, насолоджуючись напруженням, що вирує навколо, — Скай Голланд є нашим агентом під прикриттям.

— Що?! — вигукнула я, не в змозі стримати шок, що хлинув всередину. Невже це правда? Всі ці роки… Скай був агентом?!

Семюел мовчки зустрів моє здивування. Тиша в кімнаті поглиблювалася, а його грізний погляд говорив більше, ніж тисячі слів. Від одного його погляду мені стало зрозуміло — він не жартує.

— Весь цей час…? — мої слова губилися в приголомшенні та відчаї. Голос затремтів, зраджуючи мої справжні почуття.

— Так, — відповів Семюел просто, ніби цей факт не мав жодного значення. Ніби десятки ночей, наповнені сумнівами й стражданнями, не були нічим іншим, як частиною ретельно спланованого обману.

Я відчула, як емоції в мені вириваються назовні, як вулканічна лава, гаряча і пекуча.

— І ви змусили всіх повірити в те, що він справжнісінький покидьок… Заради чого?! — мої слова вилетіли з уст, перш ніж я встигла зупинитися. Гнів перекривав розум, я відчувала, що більше не володію собою.

— Енжела! — рявкнув Семюел так, що повітря в кімнаті завібрувало від його голосу. Одним різким рухом він наблизився до мене, боляче стиснувши моє підборіддя. Його пальці, холодні й невблаганні, немов закарбували на мені печатку його незламної волі.

Ділан сіпнувся, готовий втрутитися, але Семюел кинув на нього погляд, який пригнітив будь-який протест ще на рівні думки. Я помітила, як Ділан зціпив зуби, але не посмів зробити ані кроку.

— Він сам підписався на це, — прошепотів Страж, і в його словах відчувалася гірка нотка поваги. — І зіграв свою роль чудово. Не зіпсуй усе!

Я вдихнула, намагаючись зібрати докупи свої думки, але все всередині кипіло, обурення і тривога злилися в єдину пекучу масу, що поглинала мене.

“Усі ці роки… Ми всі думали, що він зрадник… а він… мужньо кинувся в пащу до диявола, віддаючи себе на службу заради Ордо.”

Я відчула, як мій голос, розбитий та ламкий, вихоплюється з мене, перш ніж я встигаю обдумати своє питання:

— Я можу його побачити? — запитала я, сама дивуючись своїй сміливості.

Семюел уважно дивився на мене, його обличчя було нерухомим, але я помітила слабкий натяк на вагання. Це було ледь помітно, але цього було достатньо, щоб відчути — він усе ще людина, навіть після всіх цих століть.

Нарешті, після короткої паузи, він промовив, обдумуючи кожне слово:

— Я подумаю над цим.

Його відповідь зависла у повітрі, залишаючи мене в сумнівах і очікуванні, що роз’їдає мою душу.