Олег Криштопа - Герої (не)війни

і жартує, а наче й ні. Але навіть якщо це не жарт, забрати мені його нікуди. Не повезу ж я щеня в потягу без корзини й на руках…

— Не можу, хоча й хотілося б, — чесно і з жалем кажу я.

— Ну, нічого, ми їм «батьків» швидко знайдемо, — сміється «Сталкер». — Тут на них уже черга стоїть.

Малюки, погравшись і швидко втомившись, заповзають у свою «оселю», де, вклавшись один на одного, солодко засинають. «Щасливі, — думаю я. — Бо потрапили у потрібні руки. Ті, які не образять і не проженуть, як більшість місцевих господарів, що, виїжджаючи, покидали тварин напризволяще».

Оглядаю будівлі довкола. Усі традиційно у ямах і вибоїнах — сліди від куль та осколків від снарядів. Видно, що тим, хто тут живе, буває непереливки.

— А у вас тут хто працює? Російські військові чи сепаратисти? — звертаюся до того ж «Сталкера». Бо за розмовою та аргументами можна судити, що на війні він не новачок.

— Це регулярні війська, бо видно, що навчені — б’ють дуже точно. І коригують вогонь точно. Спеціалісти. Сепаратистів так стріляти і воювати за такий короткий термін не навчиш.

— А по чому ще видно, що це російські солдати? Бойовиків тут теж уже два роки як тренують. Невже не встигли за цей час «натаскати»?

— Е, ні. Дуже вже у них все організовано і коректирують один одного дуже харашо. Запускають безпілотники. От тихо, тихо, потім безпілотники починають літати. Політали безпілотники — це значить, що на другий день або вночі буде обстріл. Постріляли — потім намагаються пройти, прорватися. Правда, диверсійні групи в основному стараються пройти непомітно. Але ще не було такого, щоб пройшли. А потім дивіться, як вони з технікою працюють. Виїжджають з мінометами на причепі — підтягують їх туди, до мосту — відстрілюються, скільки потрібно, і потім знову від’їжджають. От 23-го числа тут чотири дні з танків валили, через шахту. Тоже — під’їхали, відстрілялися і від’їхали. Я ж кажу, що це регулярні війська. Видно, що навчені дуже хорошо люди. От так щоб стояв БТР, чи танк, чи якась «коробочка», — просто так на їхніх позиціях — ні разу не засікав. Обично — підскочила, зробила свою справу і відскочила. А ходімо, я вам «сюрприз» покажу, якими нас щодня нагороджують, — перекинувши автомат на плече, «Сталкер» крокує до компактного двоповерхового будиночка. Раніше, певне, це була чиясь дача. Нині тут мешкають військові.

Ідемо дерев’яними сходами, посіченими осколками. Тут усе довкола «поранене». І будинки, і люди, і дерева. «Сталкер» на мить зникає в темряві коридору і повертається з великою, нетипово ціленькою кулею в руках.

— Що це? — з цікавістю розглядаю я крупний патрон з ритвинками посередині.

— Трофейна куля, яка поцілила в дерево, але не розірвалася. Якби розірвалася, то когось би з нас тут уже точно не не було б. Оце з отакого тут снайпери стріляють. Калібр 12,7.

— І у вас тут такого багато?

— Море, — на цьому слові «Сталкер» посміхається. А я розумію, що навіть уявити не можу, скільки це — його «море».

— Проснулися трошки наші побратими з той сторони. Та й усе. — З коридору виринає ще один боєць з довгою каштановою бородою та яскраво-карими очима. Чомусь я не дивуюся, коли він називає свій позивний — «Борода».

— Кажуть, учора ви голови тут не піднімали?

— Та ну да, і не виходили нікуди. Сиділи в убєжищах.

— Цілий день?

— Та ну, не цілий. Увечері вийшли.

— Я казав, що нам репортерів треба тут залишити хоч на місяць, — приєднується до нашого із «Бородою» діалогу «Сталкер». — Як приїжджає якесь телебачення або ОБСЄ, тишина така, спокойствіє, ніби війни немає. Тільки їдуть — починаються фестивалі.

— Та ми б і не проти, тільки нас до вас на ніч не пускають, — з жалем констатую я.

Разом із «Бородою» ми прямуємо на двір. Боєць іде до найближчого дерева. Воно теж — поранене — в одній із гілок застрягла куля. На перший погляд калібр — 7,62. Від російської снайперської гвинтівки Драгунова. Мої здогадки підтверджує «Борода».

— 7,62-й калібр, ось як тут усе летить. Считайте, на рівні людського зросту. — Він стає біля дерева, і куля, що застрягла, опиняється йому на рівні легень. — Та багато чого у нас тут можна знайти, якщо походити. І по шиферу, бувало, давало. І по стінах лупило. З того напрямку, із-за шахти стріляють.

— А як же ви тут живете?

— Привикли, — посміхається «Борода» у густу бороду. — Воно якось якщо тихо, так наоборот — не то. І спать якось не так, а як шумить — то…

На слові «то» тишу розриває різкий звук автоматної черги.

— А це що?

— Та це стрєлкове, АК. Це там, та сторона, в районі мосту. — «Борода» махнув у бік ворожих позицій.

Я підходжу до лінії, за якою вже поле. За кілька метрів — електричний стовп. Він дивом тримається — і зверху, і знизу бетон наче шматками виривали. І купа маленьких вирв з усіх боків.

— Тут усе таке — живого місця немає, — каже «Сталкер». Він підходить, щоб сказати, що рухатися далі, на поле, не варто. Можна схопити кулю. У лоб. Чи куди поцілять.

— Тут навіть бінокль візьмеш — через дві хвилини слідує постріл. Але це — чепуха, це круглі сутки таке. Стріляють то в ту сторону, — боєць киває в бік шахти, — то в нашу. Тоді ми та наші сусіди їх трохи успокоїм. Тиша — на час, на два. Тоді знову починають — можуть почати з другого ВОП, наприклад із-за шахти.

— А часто тут так «весело»? — Доки ми розмовляємо, звуки черг з автоматів частішають. До них додаються гучніші розриви — «працювати» починає ворожий АГС.

— З цих шести місяців, які ми тут стоїмо (58-ма бригада на чергування в Авдіївку заступила у жовтні 2015-го), лише пару днів тишина була. А то постійно — хтось щось. Як не снайпер тут працює, то ще якісь міномети чи ДШК (радянський станковий кулемет Дегтярьова—Шпагіна. —Ред.). Тут ось, за абрикосою, в далечині, червону будівлю бачите?

Придивляючись, помічаю нечіткі обриси напіврозваленої будівлі. Що вона справді «червона», говорити важко.

— Там дах ми розбомбили. Осталися самі стіни й димарі. То звідтіля кожну ніч вогонь ведеться.

— М-да, важко тут, — дослухаючись до пострілів, констатую я.

— А кому зараз легко? — посміхається у відповідь «Сталкер». — Уже привикли, нормально. Треба тут очікувати, не спати, бо самі розумієте, якщо один чоловік щось проспить, то пострадають усі. І не тільки однослуживці, але й пострадає мирне населення.

Я згадую це «мирне» населення, яке в Авдіївці через одного косо дивиться на військових. І відчуваю ще більшу симпатію до цього мудрого, щирого, гарного чоловіка з виразними сірими очима. А ще мене підкорює його посмішка. І спокійний, впевнений тон. «Саме таким має бути захисник, — чомусь мені спадає на думку. — Щоб, дивлячись на нього, ти вірив, що твій мир і безпека в надійних руках».

— А що з мирним населенням? Воно ж звідси далеко? Тут же ніхто не живе… — роздивляючись порожні, розбиті будинки, швидше не запитую, а констатую я.

— Так, в Авдіївку залітають снаряди. І снайпери теж по місту стріляють. Недавно от гражданського були вбили в Авдіївці. Тоже чоловік ішов собі спокійно, нічого не підозрював. І тут — хлоп, і це ж тоже не случайность. Снайпер случайно не стріляє. Це просто компрометація. Нас, Збройних Сил України.

— Компрометація, — машинально повторюю я, згадуючи розмову з місцевою бабцею години за дві