Олег Криштопа - Герої (не)війни

як вони можуть звідси по Трудовському району Донецька бити. Це строго на південь. Обстрілювати свою ж територію. Чи з півдня.

На словах «Хорунжого» про південь десь зовсім поруч розривається снаряд. Звук від розриву боляче б’є по вухах.

— Опачки. Оце був приход, — уже спокійно коментує «приліт» «Хорунжий». Хоча в момент розриву снаряда він інстинктивно здригається, як і всі біля нього.

— А куди стріляли і чим? — Я не поспішаю кудись тікати. Головне правило журналіста на передовій — довіряти тому військовому, хто тебе «веде».

— Це сюда, десь вдоль посадки в полі, — відповідає «Хорунжий».

— А звідки стріляли?

— Зі Старомихайлівки (населений пункт, розташований на околицях Донецька. — Ред.). Це може бути пристрілочний. Може, треба тікати, — посміхається «Хорунжий», але вставати не поспішає.

Утім, за кілька хвилин ми таки рушаємо в дорогу. Ротний веде нас далі — убік від передових позицій, до позицій по флангах, які також потерпають від ворожих стрілків. Тут добре, але поки що заочно знайомі зі снайпером бойовиків. Він щоранку — як на роботу — виходить на одну і ту саму позицію. І коли на годиннику сьома, як по команді відкриває вогонь саме по цих блопостах. Бійці демонструють свіжу дірку в ящику з-під БК і «підстрелене» дерево. Судячи з траєкторії, це була одна і та сама куля. А ще вранці по них працювали із РАГС.

— От тут скрутка, і он скрутка, от знов дві, це тільки сьогодні. Це за сьогодні все, — боєць із позивним «Професор», невисокий худорлявий чоловік років за 40, веде нас уздовж пошкодженого електрокабеля, — сьогодні вранці тут розірвалася не одна граната від АГС.

— Оце тут приземлився ВОГ, — демонструє нам військовий невеличку ямку в землі. — Оце від нього посікло дріт і все те, що ви бачили.

— А який радіус розльоту осколків?

— Радіус получається 15 метрів десь загальний. От по землі осколки видно, як летіли і куди потрапляли. Ось бачте — ритвини.

Повертаємося до блокпосту. Ящики з-під БК, з яких вибудуваний «захист» і які утворюють таку собі імпровізовану бесідку в полі, посічені від куль та мінних осколків. На обличчях бійців — утома. Десь далеко чутно, як розриваються міни. Але на цьому блокпості ніхто навіть не здригається.

Дорогою до автівки проходимо поле, обабіч якого — через кожні 50 метрів — «протитанкові» гірки — десятки мін, викопаних із землі. Після того як бійці зробили «крок уперед», на цих полях доводиться рити нові траншеї. І закладати туди нові міни. Так само роблять і бойовики — ретельно мінують територію довкола себе.

Тож на цих гектарах полів — і з одного, і з іншого боків — ще десятки років не ростиме жодна мирна культура. Навіть якщо війна закінчиться завтра.

На розмінування цієї території підуть десятки років та десятки, якщо не сотні мільйонів доларів. У саперів є така приказка: «Рік війни — це плюс п’ять років розмінування». За цей час жертвами «прихованої» смерті можуть стати сотні невинних людей.

  «Видно, що навчені. Б’ють дуже точно»

— Ну ось, за мостом. Ну скільки тут — метрів 800—900 получається.

Вони стоять між двома мостами — бійці з 58-ї бригади, які з осені охороняють околиці Авдіївки — однієї з найгарячіших точок на карті сходу. Один міст, яким військові автівки їдуть із міста, — під контролем українських бійців. Другий під контролем бойовиків. Між мостами кілька кілометрів поля та дві українські позиції — широко відома шахта «Бутівка», вщент розбита, але не підкорена ворогами, та «Маска» — блокпост у самісінькому полі, який прикриває вогнем багатостраждальну «Бутівку».

Ані на «Бутівку», ані на «Маску» нас не пускають — там ледь не цілодобово ведеться вогонь. А якщо і затихає, невідомо, наскільки і коли вороги знову застосують стрілецьку зброю чи міномети. Щонайближче до фронту, куди нам дозволяють під’їхати, — околиці Авдіївки, де давно уже не живуть цивільні. Будинки тут схожі на оселі в Пісках — майже всі розбиті та посічені осколками. Цьому сектору теж частенько дістається. Причому незалежно від часу доби.

— Тут немає такого, що відкривають вогонь у 8 часов вечора чи в 6 часов. Я ж кажу: днем началося воно, ночью прекратилося. Ночь буває спокойно. Буває, цілі сутки тихо. Да пішли отсюда, тому що тут три снайпери є. І коли вони стрельнуть, бог його знає.

Наш перший співрозмовник, веселий кумедний чоловік років під сорок з рудим волоссям і щедрим ластовинням на обличчі, весь час посміхається, коли розповідає про ситуацію довкола. Його позивний — «Золотий» — вочевидь, від кольору волосся. А сміється він, бо зранку в околицях Авдіївки тихо, а ми все прислухаємося до звуків довкола, щоб розуміти, коли у разі небезпеки падати.

— Сьогодні тихо, — поблажливо дивиться на нас боєць. — А от учора — учора, да, учора — було весело. — На цих словах його вуста мимоволі витягуються у широку посмішку. — Весь день голови не можна було підняти.

Ми крокуємо у занедбаний двір, де колись мешкали люди. Присутність тут військових видають гори ящиків з-під БК, з яких вибудувані позиції на початку поля, та важкий кулемет, який видніється в отворах між ящиками.

Звідси як на долоні видно «Бутівку», «Маску» та зруйнований міст, контрольований бойовиками. Десь вдалечині стримлять висотки — околиці Донецька, з яких по найближчих позиціях українських військових часом стріляють ворожі снайпери.

— Коли б’ють із кулемета, буває, черги шахту перелітають і сюди дістають. Ну, і снайпер працює. Але так, неприцільно б’є, швидше «кошмарить». Тому що у нас ще ніхто не постраждав від снайпера, — так «Сталкер», невисокий приземкуватий чоловік з широким виразним обличчям та сірими очима, простеживши за моїм поглядом, коментує обстановку на блокпосту.

— Ми прикриваємо шахту. Прикриваємо наш другий ВОП і наш главний сектор — тримаємо оборону між оцими двома мостами. Тут їм відкрита дорога прямо на Авдіївку. Тут, крім нас, немає нікого.

Я роздивляюся зону відповідальності бійців. Чималенька. Але й захисники, як з’ясовується, розтягнулися уздовж всієї лінії поля — щоб ворог часом не прорвався у місто.

— А що, намагаються прорватися в місто? І часто?

— Постійно. Спершу вони накривають нас мінометним обстрілом або з танків стріляють. А потім — після бомбьожки — вже йдуть диверсанти. Пробують пролізти, але ми їх завертаємо назад. На Авдіївку йдуть, у тил, причому пробують прорватися по всій лінії фронту. Не тільки тут, у нас, але й дальше, і в той бік. — «Сталкер» махає рукою праворуч, де розташовані розбиті Піски та Ясинувата. Останню контролюють бойовики. — І з Ясинуватої, і зі сторони Пєсок тоже лізуть.

— Уночі, я так розумію, переважно лізуть?

— Да, вночі. Хотя дньом тоже ловили, вже в самій Авдіївці. Але вже таких, поодиноких.

Раптом щось вдаряється об мою ногу. Від несподіванки аж здригаюся й інстинктивно смикаюсь убік. І ледь не наступаю на живі клубочки, які крутяться під ногами, — цуценята розміром із мій кулак, перескакуючи один одного, тикаються носом у моє взуття. Нараховую шестеро малюків.

— Ой, а звідки вони у вас?

— Та народила наша Білявка. Ще й місяця немає. От і відгодовуємо цей батальйон. — «Сталкер» тепло посміхається, дивлячись на цуценят. Вочевидь, любить тварин.

— А що ж ви з ними усіма робити будете?

— Та роздамо. А хочете, вам подаруємо? Заберете з собою. Буде у вас удома дитя війни, — він наче