Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

Вибачте, що турбую вас, але я не помітив ніде жодного телефону або якого іншого способу зв’язатися з кимось негайно. Це можливо?

Усього найкращого

Пітер

Чоловік помився під душем, сяк-так витерся й знову ліг до ліжка, так і не вдягнувшись. Якщо його повідомлення не дійшло до Ґрейнджер і жінка з’явиться тут за кілька хвилин, він загорнеться у простирадло й побалакає з нею крізь двері. За умови, що вона не ввійде до кімнати без стуку. Вона ж не ввійде, мабуть? Хіба можуть норми поведінки на аміківській базі відрізнятися від загальноприйнятих норм настільки? Пітер оглянув кімнату, шукаючи очима якийсь предмет, щоб підперти двері, але нічого підхожого не знайшов.

Якось, багато років тому, виконуючи складну процедуру замикання церкви (засуви, колодки, різні замки, навіть ланцюг), Пітер запропонував Беатріс запровадити «політику відчинених дверей».

— Але ж вона в нас і так є, — збентежено відказала Беа.

— Ні-ні, я маю на увазі жодних замків, узагалі. Щоб двері були відчинені для будь-кого, будь-коли. Мовиться ж у Святому Письмі: «Деякі, не відаючи, гостинно були прийняли Алголів»[10].

Вона погладила його по голові, наче дитину:

— Мій милий!

— Я серйозно.

— Наркомани теж не жартуватимуть.

— Але ж у нас тут немає наркотиків. І нічого такого, що можна було б продати заради наркотиків. — Пітер обвів рукою стіни з розвішеними на них дитячими малюнками, лавиці з їхніми зручними старими подушками, хитку кафедру, стоси пошарпаних Біблій. Ані срібних ставників, ані античних скульптур, ані коштовної оздоби там не було.

Беа зітхнула.

— Заради наркотиків продати можна все. Чи, принаймні, спробувати продати. У крайньому розпачі. — І вона глянула на нього, немов запитуючи: «Ти ж усе це знаєш, хіба ж ні?»

Справді, він усе це знав. Просто волів забути.

Попри своє тверде рішення не спати доти, доки не мине час, протягом якого Ґрейнджер могла з’явитися, якщо не отримала повідомлення, Пітер заснув. За дві години, коли він прокинувся, кімната вже не рухалася, а краєвид за вікном не змінився: самотній простір темряви, помережаної острівцями похмурого світла ліхтарів.

Чоловік зачовгав від ліжка, й нога його копнула по підлозі щось безформне: одна з його шкарпеток, висохнувши й зашкарубнувши, перетворилася з бавовняної на картонну. Пітер сів за «постріл» і взявся читати свіжу відповідь Ґрейнджер на його перевірче повідомлення зі словами «вибачте, що турбую вас», яке причепилося наприкінці листа.

Телефонним дзвінком ви потурбували б мене значно більше, — писала вона, — особливо якби я спала. Ні, телефонів тут немає. На початку АМІК намагався налагодити телефонний зв’язок, але сигналу або не було, або він був геть паршивий. Атмосфера тут не підходить, занадто щільна абощо. Тож ми відмовилися від цієї ідеї. І чудово обходимося без телефонів. Сказати по правді, у будь-якому разі телефонні розмови — це здебільшого марна витрата часу. У нас усюди є червоні кнопки для надзвичайних ситуацій (ніколи ними не користувалися!). Наші робочі графіки надруковано й роздано кожному, тож ми знаємо, де нам бути і що робити. Що ж до спілкування, ми балакаємо віч-на-віч, коли не надто зайняті. Коли ж працюємо, нам не до балачок. Якщо треба оголосити щось особливе, ми передаємо це системою гучного зв’язку. Також можна користуватися «пострілом», але ми переважно чекаємо, доки не зможемо обговорити все віч-на-віч. Тут кожен є експертом, і дискусії можуть бути перенасиченими технічними деталями, тому обговорювати й вирішувати проблему краще на місці. Розписувати все, щоб інший міг тебе зрозуміти, а потім сидіти чекати на відповідь — це справжній жах. Сподіваюся, я відповіла на ваше питання. Ґрейнджер.

Пітер усміхнувся. Одним реченням вона хутенько змила в унітаз тисячі років писемної комунікації, перед тим викинувши на смітник півтора століття телефонного зв’язку. А цей останній акорд — «Сподіваюся, я відповіла на ваше питання», — теж прегарний. Зухвало, нічого не скажеш.

Досі всміхаючись і малюючи в думках хлопчаче обличчя Ґрейнджер, Пітер перевірив, навіть особливо не сподіваючись, чи немає повідомлень від Беатріс. Довга сторінка тексту розгорнулася на екрані, а що з’явилася вона миттєво, без метушні й фанфар, то він не одразу усвідомив, що це таке. Екран заполонило словами. Пітер глянув у їхню хащу й розпізнав ім’я Джошуа. Сукупність шести літер, яка для більшості інших людей не означала нічого, увірвалася Пітерові в душу й викликала в ній до життя яскраві образи: лапки Джошуа з кумедним білим пушком між рожевими подушечками; Джошуа, вимащений у тиньку після ремонту в сусідів; Джошуа, що виконує свій смертельний номер — стрибок із холодильника на прасувальну дошку; Джошуа, що шкребеться по кухонному вікні, а його лагідного нявкання не чути за шумом машин у годину пік; Джошуа, що спить у кошику з випраною білизною; Джошуа на кухонному столі, що треться пухнастим писочком об череп’яний заварний чайник, який за призначенням ніколи й не використовувався; Джошуа, що спить у ліжку разом із ним та Беа. А потім він побачив Беа: Беа, лише наполовину вкриту жовтим пуховиком, Беа, що намагається не ворушитися, бо на її нозі спить кіт. Її ребра й перса, що проступають крізь зношену бавовняну тканину улюбленої футболки, яка була вже занадто пошарпаною, щоб надягати її на люди, але саме нормальною для ліжка. Шия Беа, довга й гладенька, за винятком двох блідих, схожих на шрами, зморщок. Рот Беа, її вуста.

«Дорогий Пітере», — починався її лист.

О, якими ж безцінними для нього були ці слова! Якби вона не написала більше нічого, йому вистачило б і цього. Він читав би знову й знову «Дорогий Пітере», «Дорогий Пітере», «Дорогий Пітере», — не через марнославство, а тому що ці слова вона написала йому.

Дорогий Пітере!