Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

технофоб, як Пітер, — міг там щось переплутати. Пристрій відсилав і отримував повідомлення — та й годі. Він не показував фільмів, не видавав жодних звуків, не пропонував нічого купити, не розповідав про тяжку долю віслюків, з яких знущаються жорстокі хазяї, чи про вирубку амазонської сельви. Не надавав він можливості дізнатися погоду в Південній Англії, чи кількість християн у Китаї на цей час, чи імена й дати правління династій. Пристрій просто підтверджував, що повідомлення відіслано, а відповіді немає.

Зненацька перед Пітеровими очима промайнула — не на матовому сірому екрані «пострілу», а в голові — картина покручених уламків автомобіля на шосе, в Англії, серед ночі, залитих сліпучим світлом фар «швидких». Беа — мертва десь посеред дороги додому з Гітроу. Намистини, що розсипалися по асфальті, чорні плями крові. Місяць минув відтоді. Уже історія. Таке трапляється. Хтось вирушає у страшенно небезпечну подорож і повертається неушкодженим, а інший гине під час короткої буденної поїздки. «Господеве недолуге почуття гумору», — як описав це колись один скорботний батько (що невдовзі покинув лоно церкви). На декілька секунд страхітливе видіння Беатріс, що лежить мертва на дорозі, здалося Пітерові реальністю, і жах нудотним тремтінням пройняв його нутрощі.

Але ні. Не можна дозволити уявним страхіттям увести себе в оману. Бог ніколи не буває жорстоким. Життя може бути жорстоким, але не Бог. Усесвіт було створено небезпечним, адже нам даровано свободу волі, але, хай що б сталося, на Божу підтримку можна покластися завжди. Йому відомі можливості й обмеження всіх Його дітей. Пітер знав, що, якби з Беатріс трапилася якась біда, він не зміг би тут працювати. Його місія закінчилася б, не розпочавшись. А якщо йому і стало зрозумілим щось протягом усіх цих місяців розмірковувань і молитов, які привели його до цієї подорожі на Оазу, то це те, що Бог справді хоче, щоб Пітер був тут. Він у безпеці в Божих руках, а отже, й Беа. Вона мусила бути в безпеці.

Що ж до «пострілу», був простий спосіб перевірити, чи Пітер користується ним правильно. Він знайшов на екрані іконку АМІК — стилізоване зображення зеленого жука-скарабея — і клацнув по ній, відкривши меню. Пунктів у списку було небагато, лише три: «Технічна підтримка (ремонт)», «Адмін» і «Ґрейнждер»[9], мабуть, нашвидкуруч набрані самою Ґрейнджер. Якщо Пітер хотів більше контактів у своєму списку, додавати їх доводилося вже самому.

Він відкрив чисту сторінку для повідомлення й написав: «Шановна Ґрейнджер». Потім видалив «Шановна» і замінив на «Привіт», відтак видалив і це, залишивши тільки «Ґрейнджер», потім знову набрав «Шановна», ще раз видалив. Недоречний офіціоз або необгрунтована безцеремонність... шквал недоладних рухів, перш ніж розпочати спілкування. Наскільки ж легше було писати листи за давніх часів, коли всі, навіть менеджер банку чи податковий інспектор, були «шановними».

Привіт, Ґрейнджер.

Ви мали рацію. Я втомився. Мені треба ще трохи поспати. Вибачте за незручності.

Усього найкращого

Пітер

Він роздягнувся, хоча йому це вдалося й нелегко. Кожен предмет одягу набряк вологою, наче Пітер потрапив під зливу. Шкарпетки, наче клапті брудного листя, злазили з його ніг, що взялися зморшками. Штани й куртка міцно пристали до тіла, вперто опираючись спробам їх стягнути. Усе, що Пітер знімав із себе, важко гепало додолу. Спершу йому здалося, що одяг розлізся і частини його розлетілися по підлозі, але, придивившись, він побачив, що це були мертві комахи. Пітер підібрав пальцями одне тільце. Крила комахи втратили сріблясту прозорість і взялися червоними плямами. Ніг уже не було. Власне кажучи, коштувало чималих зусиль пізнати в цій понівеченій шкаралупі комаху: і на вигляд, і на дотик вона схожа була на подрібнені залишки цигарки-самокрутки. Чому цим створінням закортіло проїхатися на Пітерових речах? Мабуть, він убив їх самим лише тертям одягу під час руху.

Згадавши про фотоапарат, Пітер виловив його з кишені куртки. Той був слизький від вологи. Пітер увімкнув його, маючи намір переглянути світлини, які зробив на аміківській базі, і клацнути ще декілька тут, щоб показати Беа свою кімнату, промоклий одяг, можливо, якусь із цих комах. Із фотоапарата вискочила іскра, вжаливши Пітера, і вогники у приладі згасли. Чоловік тримав його на своїй руці, дивлячись, наче на пташину, чиє крихітне сердечко розірвалося з переляку. Він знав, що цю річ уже не полагодити, втім, ще жевріла якась крихта надії, що, коли почекати трохи, фотоапарат здригнеться й оживе. Ще мить тому це було невеличке розумне сховище пам’ятних миттєвостей для Беа, скарбниця образів, що стали б йому у пригоді в найближчому майбутньому, картини якого вже оселилися в Пітеровій уяві. Ось він і Беа на ліжку, пристрій блимає між ними, вона показує, він стежить за її пальцем, запитує: «Це? О, це було... А це було... А це...» Тепер раптом не стало нічого. На його долоні лежав ні до чого не придатний невеличкий шматок заліза.

Згодом Пітер усвідомив, що його гола шкіра якось дивно пахне. Це був той самий легкий запах мускатної дині, який він зауважив у питній воді. Повітря, що вирувало зовні, не вдовольнилося лише тим, що облизало й попестило його шкіру, воно ще й зробило його пахучим і змусило рясно попітніти.

Пітер занадто втомився, щоб митися, а легке тремтіння прямої лінії плінтуса попереджало, що незабаром уся кімната може знову почати рухатися, якщо він не заплющить очі й не відпочине. Чоловік звалився на ліжко й проспав цілу вічність, яка, коли він прокинувся, тривала, як виявилося, сорок із чимось хвилин.

Пітер перевірив «постріл», чи немає повідомлень. Нічого. Навіть від Ґрейнджер. Може, він справді не тямить, як користуватися цією машиною. Повідомлення, яке Пітер надіслав Ґрейнджер, не можна було вважати надійною перевіркою, адже він склав його так, що відповідь не була обов’язковою. Подумавши хвилинку, чоловік написав:

Ґрейнджер, привіт знову!