Любомир Андрійович Дереш - Спустошення

й баклажани. Відчинені двері на балкон, за якими була пітьма, наганяли солодку тугу, нагадуючи про незліченні холостяцькі вечори останніх місяців.

* * *

— Сьогодні я звільнився зі старої роботи і влаштувався на нову, — сказав він, коли вони на кухні, майже без слів, удвох нарізали салат. — Це має бути щось дуже перспективне.

— Чим ти займався?

— Журналістикою, — він вийняв з рота сигарету і струсив попіл у попільничку біля плити. Кава вже підіймалася. Світло на кухні було м’яким, притишеним, давало багато тіні по кутах.

— Я бачила тебе якось по телевізору, — сказала вона, нарізаючи перець рівними півколами. Волосся впало їй на обличчя, і він не одразу зрозумів, чому змінився тон її голосу.

Коли він відірвав погляд від хліба, який нарізав поруч з нею, то помітив, що ніс її почервонів, а з його кінчика капали сльози. Просто на дошку, на червоний болгарський перець, який Смирна скидала у миску на салат. Відчувши на собі мій погляд, Смирна тут же відклала ножа і вийшла у ванну.

Цього вечора Смирна сама стелилася у кабінеті. Я ж закрився у спальні з увімкненою настількою лампою, курив у ліжку, підклавши під спину пару подушок, і гортав на ноутбуці сторінки з інтерв’ю Гурова і Карманова. Біля ліжка стояло недопите горнятко кави — на мене напав осінній сплін, тож я збирався читати до ранку, проте якоїсь миті, коли вже залишилося зовсім мало сигарет, я задрімав, а прокинувся від того, що хтось теплий притулився до мене, вкривши ковдрою. Навпомацки я віднайшов її голову, а крізь волосся — губи. Легко торкнувшись їх своїми, я притиснув її до себе і заснув.

* * *

Зранку Смирни біля нього вже не було. В коридорі, де стояв його велосипед, він помітив два ряди з рівно виставленим взуттям, яке зазвичай розліталося по всій квартирі. У ніс добрався запах кави. Він застав її на кухні — Смирна, завмерши біля столу, стояла на одній нозі в йогічній позі, одною рукою гортаючи журнал, де було інтерв’ю з ним, а іншою — тримаючи горнятко з чаєм.

— Ось твої ключі, — він поклав на стіл зв’язку. — Тут адреса, щоб ти не загубилася. Цей від верхнього замка, цей від нижнього, бачиш? Ти можеш залишатися, скільки потрібно, ти мені не заважаєш. Одним словом, почувайся вільно, а я хочу трохи побути сам сьогодні. У мене нова робота, мені треба попрацювати.

— Твоя кава, — Смирна на його слова лише показала на стіл.— І пара бутербродів, так, як ти любиш. З’їж, будь ласка. Я тебе чіпати не буду. У мене, коротше, зараз не виходить ще додому переїхати... Тому, якщо ти...

— Без питань,— він узяв тарілку з бутербродами і горнятко з кавою. — Дякую за сніданок. Мене сьогодні немає, квартира твоя.

Сказавши це, він пішов у кімнату і зачинив за собою двері.

* * *

Купол неба, затягнутий хмарами, блідий і сповнений пророчого світла. Ранок Федір присвятив вивченню досьє на Бориса Олеговича Гурова і його діяльність, лиш іноді відриваючись, аби висунутися з вікна і покурити не на ліжку, а випускаючи зміїв диму у хмарність небес.

Гуров народився у Ленінграді, навчався у Москві, а більшість свого свідомого життя провів, працюючи в Києві на одному з закритих наукових об’єктів. У часи Брежнєва був засуджений за дисидентство на підставі поширення антирадянської літератури і рік провів у в’язниці. За поглядами— консервативно-революційний монархіст, за переконаннями — ніцшеанець. Серед нонконформістів визнає Лімонова, Проханова, Дугіна, Гейдара Джемаля і кількох радикальних елементів, які охоче перевели б свої полум’яні гасла у не менш полум’яні дії. Свого часу брав участь у Южинському гуртку, організованому письменником Юрієм Мамлєєвим, був знайомий із Євгенієм Головіним і Вєньою Єрофеєвим. Після розгону гуртка долучився до московської богемно-окультної тусівки, відомої як «Чорний орден СС». Потім, по втечі Головіна до США — переїзд у Київ, робота в засекречених лабораторіях при науково-дослідних інститутах, що прославило його в певних колах як людину, котра має доступ до потаємних приладів та технологій. Мені трапилися цілі шизосайти, списані якимись душевнохворими, котрі вважають Гурова ледь не породженням темряви — йому закидають зомбування і програмування людей, пригнічення їхньої волі за допомогою психотронних генераторів і дистанційний вплив на психіку.

У сімдесятих Гуров бере участь в афганському конфлікті, де досліджує вплив екстремальних умов на функціонування психіки солдатів. Наприкінці вісімдесятих бере участь у придністровському збройному конфлікті, де вже воює зі зброєю в руках на боці повстанців, а в 1990-му приєднується до військового перевороту ГКЧП і стає на бік путчистів. Поранений під час штурму телевежі «Останкіно», йому вдалося втекти в Прибалтику, після чого повернувся назад в Україну. Продовжив дослідження психотехнологій опісля розвалу Радянського Союзу — на відміну від інших науковців, які сказали, що їхня спеціальність більше не є затребуваною, кілька разів намагався відродити дослідницьку лабораторію, поки, врешті, не прийшов до останньої моделі організації співпраці — мережі психоінженерних гімназій, котрі продовжили напрямок його досліджень, взятий за радянських часів: вивчення роботи волі та уваги, розробка психотехнологій для активізації свідомості, реалізація творчих інженерних ідей на основі нових можливостей людської психіки.

Двічі одружений, на даний момент Гуров мав двох дорослих доньок. У «Хроніках російської саньяси» Гуров з’являвся під псевдом «Ніколай Лопаткін». Там він розповідав про свій досвід «спалаху світла» у процесі медитації, говорив про зустріч Людини з Істиною, про здатність до подолання реальності власною реальністю зісередини.

Зі здивуванням я виявив, що Гуров — православний. Ледь не в кожному інтерв’ю він посилався на досвід святих отців, заявляючи, що психотехнології — це лише площинний зріз значно більшого виміру буття, доступ до якого давала тільки Церква.

Вникаючи в матеріал, лише раз Федір вийшов з кімнати, аби покурити на кухні марихуани з водного агрегата, після чого повернувся до себе в затвір, до вимкненого телефона і до ноутбука з недочитаною статтею про Гурова. Смирна на кухні готувала борщ.

— Я тут купила трохи продуктів, — сказала вона, дивлячись на нього запитально. Федір, збираючись саме зробити чергову інгаляцію, розсіяно кивнув, роблячи вигляд, що не помічає її.

Сьогодні у мене зустріч з Рубеном. Хочу поговорити з ним, але й боюся цього. Рубен набожний, він, як і Гуров, — у традиції. Я знаю, що буду скептичним, як і кожен невоцерковлений, але відчуваю, що не поїхати я не можу. Відкладати цю розмову я теж більше не маю сил. У мене відчуття, наче мене теж, нарешті, кудись ведуть, і я не знаю, як із