Любомир Андрійович Дереш - Спустошення

На Либідській, біля автовокзалу, як завжди, шумно й брудно. Там клекотало людське вариво — особливо добре його видно, коли дивитися на Либідську згори, виїхавши на міст бульвару Дружби народів. Маленькі пістряві фігурки кудись поспішали, залазячи у жовті коробочки маршруток, вливаючись вниз у переходи метро, витікаючи з-під землі густими масами, що далі розбрідаються, наче слідуючи вздовж прозорих артерій. В цьому вбачається певний ритм міста, в якому не можна надовго спинятися на одному місці, інакше тебе зіб’ють з ніг і затопчуть. Або ж виринай на узбіччя, зі своїми біляшами там, чи з домашніми айстрами та жоржинами, чи з в’язанками калини або ящиками з грибами-лисичками, або з сигаретами, або з кількома яблуками, тому що більше продати нічого, а жити ж треба. І місто живе, й інші живуть також, махнувши рукою на власний вигляд, зневаживши добрі манери, ігноруючи запахи інших, нехтуючи правилами культури і нормами гігієни — Либідська тхне недопалками, плювками й розлитим пивом і вилежалим людським тілом. Тхне двигунними мастиками, вихлопними газами і шаурмою. Федір бачив навіть ці лиця — не достовірно, а скоріше, очима пам’яті, тому що стільки разів стояв там, на зупинці, ще до моменту своєї слави на телебаченні, або ж проходив повз, спускаючись в надра метро — червоні, скривлені парсуни, відстань на яких між гнівом і радістю стерта до міліметра, і ці обличчя радше нагадуть тувинські маски, аніж обличчя людей, маски злих духів, котрі надягають, щоб самих же цих духів і прогнати.

Чайний клуб ховався у дворі одразу за мисливським магазином. Вхід у клуб був непримітний і схожий більше на двері в офіс, аніж в езотеричний осередок.

— Я до Рубена, — сказав він дівчині в розписаному драконами халаті, яка відчинила двері.

Рубен, як зазвичай, сидів під сходами, за дерев’яною ширмою. Там був особливий закуток для приватних ­гостей.

— Вітаю, Рубене, — сказав Федір, входячи у намагнічений фен-шуєм простір для чаювання.

— О, радий тебе бачити, Федоре, — зарослий бородою чоловічок підвівся, щоб обійняти його. Рубен сильно засмаг і з помазаним червоною пастою чолом нагадував тепер веселого і небезпечного індійського розбійника. — Сідай, я зараз принесу нам чаю. Десять хвилин, гаразд?

У закутку, де Рубен приймав гостей, була невеличка бібліотека. Класичні військові трактати, пару книг з японською поезією, щось із сучасної алхімії, трохи Дуґіна і Ґенона — все, що потрібно, аби забутися до вечора, заглибившись у таємничі ієрогліфи й середньовічні емблеми..

—Я зачекаю, — кивнув Федір. — У тебе тут є на що подивитися.

Моє замислене і доволі безпам’ятне очікування на подушках із книгою по даоській алхімії було різко перерване новим гостем, що наче ведмідь у берлогу, спробував вломитися у невеличкий закуток за бамбуковою ширмою.

— Можно?.. — спитав мене чоловік. — Не побеспокою вас, если тоже здесь подожду?

— Сідайте, — я передав йому пару подушок, і гість, хоча й був із вигляду незграбним гігантським грифом, граційно склавши довгі лікті й коліна, вмостився на мініатюрному пуфі поруч зі мною.

Гість і справді нагадував якогось хижого птаха — ніс у нього загинався, наче дзьоб, трохи витрішкуваті очі й гострий кадик ще більше робили його схожим на сипа-падальника.

— Виктор, — він одразу ж простягнув мені лопатоподібну долоню. — Чем занимаетесь? Что-то с шоу-бизнесом связанное?

— Чому ви так вирішили?

— Ну, просто веет от вас чем-то таким. — Віктор, достоту як птаха, нахилив на бік голову і зробив жест кистю, наче крутив у пальцях велике яблуко. — Понимаете, да?

— Загалом робота в мас-медіа... — відповів я.

— Мас-медии, значит... — він смішно, по-дитячому утворив множину від слова «медіа». — Интересно. Влияние на сознание...Особая сфера компетенции...

— Нічого особливого. Все у світі впливає на свідомість, — зауважив я.— А чим ви займаєтесь?

— Не поверите, но почти тем же самым, — Віктор розвів руками, прямо як чеченець на базарі, що продає одному спеції, а іншому — гаш. — Слышали, такое направление есть, работы с сознанием? Психоинженерия.

— Так, звісно. Тільки сьогодні вранці це питання вивчав.

— Ну, значит, синхронизм пошел, — задоволено усміхнувшись, прокоментував Віктор.

— І над чим працюєте зараз? — я постарався, щоб у моєму голосі прозвучало якомога менше сарказму.

— Разные направления сейчас развиваются. Ну, например, над созданием новых языков описания. Или многопотокового мышления. Или, скажем, создание новых смыслов.

— А навіщо вам нові смисли? — вирішив уточнити я.

— Ну, например, для создания новой цивилизации, — мій співрозмовник знову зробив цей глумливий жест хача з продуктового ринку. — Ресурсы ископаемых невозобновляемы, а творческий потенциал сознания безграничен. Если его превратить в ресурс, можно создать совершенно иную систему экономики, например. Или породить новый тип культуры. Все это может быть выстроено в систему цивилизации иного типа, построенной не на потреблении, а скажем, на человеческой креативности. В общем, такими вот делами и занимаемся.

Я мовчки кивнув.

— Это сейчас самая обсуждаемая тема в мире, — ніби навздогін, докинув мій співбесідник. — Я имею в виду, среди интеллектуалов, конечно. То есть, все понимают, что мир пребывает в кризисе. Но почти ни у кого нет представления, куда можно сдвинуть его дальше. И, в общем, все аналитики сходятся на том, что нужно разрабатывать сознание. На Западе сейчас целая волна новых дисциплин поднимается. Там, знаниевая экономика, нейрополитика, когнитивная социология... У японцев, например, это прямо как государственная задача стоит, — Віктор почав усе більше розпалюватися розмовою. — У них там приняли программу о ближайшем развитии Японии на 50 лет. Они посмотрели, что Япония — самая развитая страна на сегодняшний момент. Реально, все самые крутые разработки по информационным технологиям принадлежат японцам, самая большая наукосодержательность производства — тоже у японцев. Опять таки, самый короткий промежуток между изобретением инновации и внедрением ее в жизнь. Короче, у них там страна будущего. И вот они поняли, что нужно ставить дальнейшие цели для развития, чтобы не было стагнации, чтобы не потерять статус лидера. У них там премьер-министр передовой, Дзюнитиро Коидзуми, может быть, вы слышали. Он специально собрал команду самых толковых ребят со всей Японии. Впоследствии они сформировали некое видение Японии в будущем, и назвали свою программу «Фронтир внутри». Там много интересных вещей они наметили. Например, управление сном, процессами старения, управление сновидениями... То есть, акцент делается на использовании потенциала сознания. Вот это — когнитивный проект.

— Так ви чимось подібним займаєтеся?

Віктор кивнув.

— Сейчас пытаемся протолкнуть эту тему в бизнес, чтобы получить инвестиции... Если частный бизнес поймет, что за этим