То Софія - З ним безпечно , То Софія

Я думала, впораюсь сама. Затисну біль у грудях, натягну усмішку, зроблю вигляд, що нічого не сталось. Зрештою, я завжди так робила. І ніхто не помічав. А цього разу просто не хотіла, щоб помітили. 

Бо як пояснити, що знову пішла до нього? Що знала, чим усе може закінчитись — і все одно пішла? 

Вранці під очима були тіні, але я списала на втому. Рука ще нила після того, як він стис її до синців — але я одягла сорочку з довгими рукавами. І все мало б бути непомітно. 

Та Іра — вона відчуває по погляду. 

— Що трапилось? — спитала між справами, стиха, але прямо. — Ти не ти. Очі пусті. 

— Просто не спала, — відповіла я, уникаючи її погляду. — Все нормально. 

— Ага. Ти коли-небудь брехати навчишся? — тихо кинула вона. І пішла. Але я знала — не залишить. 

А вже ввечері, коли ми з Даміром перетнулись біля кухні, все стало ще гірше. 

— Міла, — сказав він, але не як завжди. В його голосі не було усмішки. — Ти хитаєшся. І ти ховаєш руку. 

Я мовчала. Не знала, що сказати. 

Він підійшов ближче. Дуже тихо додав: 

— Покажи. 

— Ні. Це нічого. 

— Покажи, будь ласка. 

Я здалась. Згорнула рукав. Синець був темно-синій, ще не розцвів повністю, але болів. 

Він мовчки подивився. І вперше за весь цей час у його очах не було ніжності — там був гнів. Холодний, точний, як лезо. 

— Це він? — спитав стиха, але я знала — він уже все зрозумів. 

Я кивнула. І тільки тоді очі наповнились сльозами. 

— Я думала, зможу просто... піти. Без наслідків. Просто закрити двері. 

— Ти не одна, Міла, — сказав він. — Я не дозволю йому знову тебе торкнутись. Ніколи. 

Його слова були не обіцянкою — заприсяженням. А я стояла в тиші, не знаючи, плакати чи ховатися далі. Але в той момент мені вперше за довгий час стало трохи спокійніше. Бо хтось був поруч. І не питав «чому», не звинувачував, а просто стояв — і тримав.