Taras Havrysh - Слідами дощу, Taras Havrysh

Квартира директора

Анна прибула за адресою, вказаною в базі. Це був старий житловий фонд, з облупленими стінами і темними коридорами. Вона піднялася ліфтом, відчуваючи прискорене серцебиття, і підійшла до дверей. "Тільки б він тут був", – подумала вона.

Двері відчинилися, і перед нею постав стрункий, високий чоловік зрілого віку. Його обличчя було втомлене, а очі – насторожені.

– Вітаю, я з поліції, хотіла б задати вам декілька запитань, – сказала Анна.

– Щось сталося? Я щось порушив? – насторожився він.

– Ні, просто мені потрібен ваш час і ваша пам’ять. Це стосується старої справи.

Директор задумався на мить, а потім запросив Анну до вітальні. Він приготував каву, а Анна тим часом обмірковувала, як краще його розговорити.

Коли він повернувся і поставив чашку перед нею, вона почала:

– Я щодо тієї давньої справи… виховательки Анастасії Мельник.

Обличчя чоловіка миттєво змінилося. Його очі наповнилися жахом, а пальці стиснули чашку так, що побіліли кісточки.

– Я вже все розповів поліції тоді, – глухо промовив він.

Анна зрозуміла, що просто так він не заговорить.

– Повірте, зараз від вас залежить, як швидко закінчиться цей жах у місті, – сказала вона, нахилившись вперед.

Директор мовчав кілька секунд, потім тяжко зітхнув.

– Гаразд… Що ви хочете почути?

– У місті вже кілька місяців жорстоко вбивають молодих дівчат. І всі жертви мають те саме, що й вона… обличчя пошматоване… – Анна зробила паузу, спостерігаючи за реакцією. – Розкажіть мені все, що ви знаєте про Анастасію Мельник.

Він провів рукою по обличчю, немов витираючи щось невидиме.

– Вона була… особливою. Замкнута, мовчазна. Любила грати на фортепіано… Але завжди кульгала на одну ногу. Колеги її не любили, казали, що вона вночі п’є. Одного разу я приїхав до інтернату перевірити, чи це правда. Двері її кімнати були зачинені, я стукав десять хвилин… Коли вона відкрила, то ледве стояла на ногах. Пляшки валялися на підлозі. Я сказав, що звільню її, але вона благала мене вислухати.

І вона розповіла свою історію…

 

Анастасія сиділа перед директором, її руки тремтіли, а погляд був порожній. Вона повільно зітхнула і почала розповідати, ніби відкриваючи закам'янілі двері у власну душу.

Я жила танцями з дитинства, - її голос здався надламаним. - Моя мати... вона не знала жалю. Танці були всім. Я не мала права на помилки, на слабкість. Лише ідеальність. Лише перемоги.

Вона стиснула кулаки.

У Відень я поїхала на турнір. Це мав бути шанс... шанс довести, що я гідна її гордості. Але тоді я не знала, що Відень стане моїм пеклом.

Її очі наповнилися сльозами, але вона вперто продовжувала.

Я гуляла набережною. Хотіла побути на самоті, насолодитися містом. Наближалася гроза, люди ховалися, а я йшла вперед. І тоді... вони з'явилися. Двоє чоловіків. Вони схопили мене. Один затулив рота, інший здавив руки.

Її голос зірвався, вона схлипнула, але говорила далі:

Я кричала. Билася. Але навколо не було нікого. Гроза заглушала мій крик. Вони зіштовхнули мене в темряву. Я чула їхній сміх, відчувала холодний дощ, що змішувався з моїми сльозами. А потім… біль. Пекельний, нищівний біль, що розривав мене зсередини. Я більше не була людиною. Я була лише річчю…

Вона задихалася від сліз, а директор дивився на неї, не в змозі вимовити жодного слова.

Я прокинулася в багнюці. Змерзла, зламана. Дійшла до готелю. Працівники дивилися на мене, але ніхто не питав. Вони просто відверталися. Я зачинилася у ванній, намагалася змити з себе бруд, біль, страх. Але він залишився. Він завжди залишався...

Вона перевела подих, спробувала заспокоїтися.

Я не сказала ні слова. Навіть коли мати прийшла. Вона змусила мене виступити. Я вийшла на сцену. Раз-два-три… Раз-два-три... Вальс, що мав бути порятунком, став тортурами. Грім. Паніка. Я впала, зламала щиколотку. Мати була в люті. Вона назвала мене нездарою. Виганяла з дому, ніби я була сміттям.

Її очі стали пустими, ніби вона знову переживала все заново.

Потім я знайшла цей інтернат. Думала, що тут почну все спочатку. Але грози… вони завжди переслідували мене. І тоді я почала пити. Кожна буря змушувала мене згадувати, і я не могла витримати. Діти... вони слухали музику разом зі мною. Але одного разу він... він злякався. Він відмовився танцювати. І тоді я зрозуміла... я стала такою ж, як вони. Такою ж, як ті двоє...

Вона схлипнула і закрила обличчя руками. Директор сидів мовчки, приголомшений. Він не знав, що сказати. Йому було шкода її. Але ще більше - він боявся. Боявся того, що вона вже не контролювала себе.

Я не можу зупинитися, - прошепотіла вона. - Гроза… вона мене руйнує. Кожного разу. І тому я змушую їх танцювати. Бо якщо вони бояться - я відчуваю владу. Я не боюся...

Її голос затих, вона втупилася у свої тремтячі руки

 

– Після цього вона стала іншою, – сказав директор. – Вона влаштувалася в інтернат. Але ночами…

Він зітхнув, поглянув на Анну і продовжив:

– В одну грозову ніч я приїхав до інтернату. Було темно, електрику вибило. І тоді я почув музику…

Він замовк, намагаючись зібратись із силами.

– В кімнаті з роялем… Вона сиділа перед клавішами, грала Вальс. А перед нею – хлопчик. Маленький, худий, з порізами на руках. Він танцював під музику. Вона пила і шепотіла: "Раз-два-три… Раз-два-три…". Коли він зупинився – вона вдарила його. Він впав. "Ти боїшся мене?" – питала вона. Він піднявся і знову танцював. Грім розірвав небо… Це було… моторошно.

Анна мовчала, її серце гупало в грудях.

– Я втрутився, погрожував здати її поліції, але змилувався… Вона пообіцяла, що такого більше не буде. Але…

Він закрив очі і ледве чутно промовив:

– Того хлопчика… Максима Шумера… Він зник тієї ж ночі, коли вона померла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍