Михайло Небрицький - Матір порядку, Михайло Небрицький

***

Знову кинувши погляд на торт, Кіра на мить занурилась в роздуми. Щось у всьому цьому їй здавалось підозрілим, тому вона знову перечитала це послання. За хвилину вона зрозуміла, що не так, і поквапилась набрати підполковника Найду, щоб зустрітись з ним особисто.

За пів години, сидячи на лавці безлюдного парку, Кіра побачила постать у спортивному костюмі, яка прямувала до неї. Її знову здивувало, наскільки ця людина не схожа на СБУшника. В цьому оточенні він більше нагадував дідуся, який вийшов на пробіжку. І хоча місцева влада офіційно заборонила прогулянки в парках, час від часу алеєю все одно проходили люди: хтось вигулював собаку, а хтось просто гуляв, тримаючись за руки зі своєю другою половинкою. Михайлова ж обрала це місце, бо не хотіла привертати зайву увагу. І все ж, їй було боязко від думки, чим може закінчитись ця розмова.

Сівши поряд, чоловік в медичній масці привітав слідчу й поцікавився причиною такої термінової зустрічі.

-Ось, – простягнула вона лист підполковнику.

Той із цікавістю відкрив конверт та розгорнув аркуш.

-Коли ви його отримали? – запитав він, дочитавши рядки до кінця.

-Коли прийшла ввечері додому.

-Про який торт тут йдеться?

-Про медовий, – іронічно відповіла вона. – Залишив на столі разом з листом.

-Зрозуміло. А чому ви призначили зустріч саме тут?

В кишені куртки Кіра взялася за пістолет, заздалегідь поклавши палець на запобіжник.

-В цьому посланні він каже, що не є «розбещеною дитиною». Точно так само вчора назвала його я. І промовила це я в присутності лише двох людей: мого давнього знайомого колеги Лісового та вас. Розумієте, про що я?

На це офіцер миттєво зрозумів, в чому тут справа, і лише доброзичливо всміхнувся.

-Розумію, до чого ви хилите, Кіро Валентинівно. Анітрохи не здивований.

-Ще під час нашої останньої телефонної розмови він згадав вас, доручивши мені передати вам вітання.

-Справді? Ви про це не згадували.

-Ви нічого не бажаєте мені пояснити, пане підполковнику? – відчуваючи напругу, Михайлова намагалась зберігати спокій.

-Тут нема чого пояснювати, Кіро Валентинівно. Я вам вже казав, що він вправний маніпулятор, здатний залізти вам до голови. І зараз йому це, схоже, знову вдалось.

-Не намагайтесь уникнути цієї розмови, пане Найда. Факт залишається фактом. Він дізнався, як я назвала його вчора ввечері, коли, нагадую, я перебувала в своїй квартирі в присутності лише двох людей. І сьогодні це прізвисько згадується в цьому листі. Скажете, що це збіг?

Помовчавши близько п’яти секунд, офіцер спецслужби раптово поліз до кишені.

-Куди?! – підскочила на ноги Кіра та спрямувала на нього пістолет, ховаючи його в кишені куртки таким чином, щоб його не було видно.

-Заспокойтесь, пані слідча. Це всього-на-всього телефон, – чоловік витягнув з кишені штанів мініатюрний кнопковий засіб зв’язку.

-Навіщо? – підвищивши голос, запитала поліцейська.

-Прошу вас заспокоїтись. Присядьте, будь ласка. Не варто так галасувати, навіть в безлюдному парку.

Підполковник набрав чийсь номер і приклав мобільний до вуха.

-Алло, Павле? Ти зараз не зайнятий? Чи можеш ти взяти техніку та під’їхати за вчорашньою адресою? Так, туди, де я був вчора увечорі. Дякую.

Завершивши виклик, Найда знову звернувся до Михайлової.

-Ну що ж, пані капітан. Поїхали!

-Куди? – з подивом запитала вона СБУшника.

-До вас! Куди ж ще? Павло вчора мене підвозив, бо моя машина була в ремонті, тому знає вашу адресу, а зараз він чекатиме на нас біля вашого будинку.

Все ще не довіряючи співрозмовникові, Кіра все ж поставила пістолет на запобіжник та пішла за ним.

Біля будинку їх дійсно чекав молодик, вищий за середній зріст, в шкіряній куртці та з невеликою валізкою в руці.

-Це Павло. Наш геній. А це Кіра Валентинівна Михайлова – слідча Шевченківського РУВС.

-Приємно познайомитись, – сухо відповіла дівчина, на що цей пан не менш сухо кивнув головою.

-Павлу потрібні ключі від вашої квартири, – наполегливо попросив підполковник Кіру.

-Навіщо? – здивовано запитала вона.

-Бо Павло не так вправно зламує замки, як наш Назиат, тому йому простіше відчинити їх ключем, – саркастично, але зрозуміло пояснив Найда.

Дівчина простягла хлопцеві зв’язку ключів і вже збиралась піти за ним слідом, але офіцер її зупинив.

-Ні, Кіро Валентинівно. Нам із вами доведеться почекати тут. Не бійтесь – він нічого не чіпатиме, – поквапився заспокоїти її чоловік.

За пів години у вікні з’явився Павло, який жестом запросив офіцерів до квартири, що вже дружньо розмовляли на дворі на побутові теми. Він також вказав пальцем на вухо, що мовою спецслужб явно щось значило.

-Тільки велике прохання, Кіро. Щойно перетнете поріг – дотримуйтесь тиші і нічого не кажіть. Абсолютно.

-Зрозуміла, – дівчина вже довіряла старшому за званням і досвідченішому офіцерові.

Всередині Павло провів їх до спальні Михайлової, де їх гучним цвіріньканням зустрів папуга. Господарка хотіла показати Персикові жест, щоб той замовк, але Найда махнув рукою, мовляв, нічого страшного. Нехай кричить.

Спеціаліст рукою підкликав їх до картини з морськими хвилями, що висіла на стіні, а її рамка вже добряче припала пилом, через що Кірі стало дуже соромно перед гостями. Павло відсунув картину, і за нею відкрився невеликий бездротовий мікрофон. Він вказав на нього пальцем, який одразу ж підніс до губ. Поліцейська кивнула. Підполковник потягнув її за передпліччя, натякаючи, що потрібно вийти з квартири.

За дверима офіцери відновили розмову.

-Тобто, він мене прослуховує, – констатувала вона.

-Було б наївно вважати, що він проник до вашого житла лише, щоб залишити конверт. Такі люди дуже практичні, тому виконують кілька справ за один візит.

-Ви впевнені, що це єдиний жучок в моїй квартирі? – насторожилась поліцейська.