Ана-Марія Еріш - Серце вовка, Ана-Марія Еріш

Глава 14

Я справді хотіла провести решту дня у своїй кімнаті, через те, що тренування з Алексом сьогодні не було, адже він мав якісь невідкладні справи. Та замість цього ноги привели мене в таємну залу. Мені хотілось бути тут.

Не знаю чому, та я відчувала себе тут доволі спокійно. Нарешті я могла залишитися наодинці зі своїми думками. Чи не вперше після того, як дракон віддав мені свою силу я була сама.

Важко було усвідомити це, адже для мене таке завжди було лише легендою з книжок для дітей. Та тепер це все реальність. Моя реальність. Однак я не просила цього. Для мене завжди звично було залишатися невдахою.

Спочатку я справді намагалася довести іншим, що я таки чогось варта. Але після стількох провалів просто здавалася. Лише в плаванні могла розслабитися та бути вільною. І наш тренер мене постійно хвалила. Я ж була її улюбленою студенткою.

Моє майбутнє було зрозумілим для мене. Я б пішла працювати у якесь міністерство, адже мене б туди запхали батьки. Можливо, навіть би координувала діяльність воїнів. Знайшла б собі чоловіка, що захотів би поріднитися з древнім родом Варгас та ми би стали родиною. І так би пройшло моє життя. Але тепер все по-іншому...

Я не знаю, що буде далі і як взагалі складеться моє майбутнє. Брат сподівається, що з мене вийде хороший воїн. Але моя сила і здібності прокидаються лише в моменти злості. Так точно не має бути, адже це більше схоже на чорних магів.

Можливо, такі і були колись в нашій родині, але я в цьому дуже сумніваюся. В них магія йде від емоцій, а наші ж перетворення пов'язані виключно з майстерністю. В когось є більші задатки. Та й не можуть бути чаклуни в родині метаморфів, адже наші види просто несумісні.

Чи можу я відмовитися від цієї сили? Значить це, що і зникнуть зовнішні перетворення? Адже я вже зрозуміла, що мої зміни сталі, і ніщо не здатне змінити це. Я не знаю, що мені робити, бо справді мене лякають ці мої особливості.

Щось я не помічала, аби іншим треба було розізлитися для того, аби викликати свою магію. З іншої сторони їх прояв в рази слабший. Хоча, може вони це показують лише на тренуваннях.

Чому все обов'язково має бути так складно? В один момент я відчула, що просто починаю задихатися в цьому приміщенні. Можливо, це просто паніка підступила до мене. Тому, я поспішила вийти на вулицю, присівши на сходах на виході з Академії. Звідси відкривався чудовий краєвид на ліс, що знаходиться поряд. А десь там далі те саме озеро, в якому жив той дракон. Ще трохи далі місто, в якому живуть представники трьох рас та прості люди.

Саме туди я і переїду, закінчивши Академію, в Об'єднану Столицю. Чомусь я ніколи не відчувала себе повністю комфортно серед одних метаморфів. Хто знає, може саме там я і знайду своє місце. Там на мене чекає те життя, яке б мені хотілось.

В таких думках я навіть не помітила, як хтось опустився поряд зі мною. Чи не вперше спрацювали мої рефлекси, і я мало не вдарила незваного гостя.

Проте це був лише Дрейк — один з моїх одногрупників. Він був доволі хорошим воїном, однак ніколи не намагався стати найкращим. Хлопець просто тренування, аби навчитися чогось більшого, а не показував всю свою майстерність.

А ще Дрейк був досить симпатичним. Коротке світле волосся, яскраво-блакитні очі та миле обличчя. Як і більшість студентів бойового факультету він мав високий зріст та хорошу фігуру. Звичайно, це ж допомагає в битвах. Принаймні, мені так здається. Хоча я тут я точно не експерт.

- Вибач, - сказала я. - Я мало не вдарила тебе. Просто не очікувала, що хтось може бути тут в такий час.

- Нічого, - м'яко відповів Дрейк. - Невже у Каталіни спрацювали бойові рефлекси? Цікава новина.

- Якщо ти прийшов аби посміятися, то я зараз не в настрої, - я поклала голову на руки та повернулася до лісу.

- Та, власне, ні, - хлопець дивився на мене. - Просто вирішив трохи прогулятися, адже чомусь не можу заснути. А ти?

- В мене така ж проблема, - посміхнулася я. - Зовсім не можу спати останнім часом.

Невже в цій Академії хоч хтось не збирається мені говорити про те, наскільки я бездарна? Але я не очікувала, що Дрейк може нормально говорити зі мною.

Він взагалі був доволі тихий, віддав перевагу проводити час на самоті. Однак приймав участь в усіх заходах та був на вечірках. Здається, він навіть зустрічався з другокурсницею минулого року.

- Як ти себе почуваєш? - раптово спитав він. - Ну, після того, як тобі віддав силу дракон.

Стоп, мені зараз почулося? Про це ж ніхто не знає. Чому він питає в мене про таке? І як я зараз маю себе поводити? Розповісти правду чи просто сказати, що я не розумію про що він говорить.

- Я відчуваю драконів, - посміхнувся Дрейк. - Мій батько мав силу повітряного дракона. І зовсім трохи здібностей дісталося й мені. Правда, про це ніхто не знає.

- А чому ти зараз розказуєш це мені? - не розуміла я.

- Не знаю, просто думаю, що тобі зараз потрібна підтримка, - знизав плечима хлопець. - Просто, якби я був на твоєму місці, то боявся б усього цього. Не переживай, ти можеш поговорити зі мною в будь-який момент. Навіть якщо просто буде поганий настрій.

На мить я задумалася. Чи можу я йому розповісти про всі свої переживання? Я ж про це навіть з Алексом чи Делією не говорила, а з Дрейком ми навіть не були друзями. Так чи варто це робити? Навіть не знаю, однак мені зараз потрібна людина, яка зможе мене вислухати...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍