Даяна - Пісня русалки, Даяна

Вода ще вирує, піна осідає, хвилі накочуються на берег, забираючи уламки дерева, водорості й кров, яку змішав шторм. Але її більше немає.

Хтось із натовпу кидається вперед, вдивляючись у темряву моря, хтось судомно стискає груди, ніби це допоможе дихати. Повітря здається важким, ніби саме небо тисне на плечі, змушуючи усвідомити те, що тільки-но сталося. Та ніхто не говорить уголос, усі чекають, що ось-ось вона з'явиться з-під води, що хвиля віддасть її назад, що вона випливе, вдихне на повні груди, відкине назад мокре волосся і розсміється, ніби це був лише жарт.

Але проходять секунди.

І нічого не відбувається.

Король усе ще стоїть на краю прибою, там, де востаннє відчував дотик її пальців. Його долоні ще пам’ятають цю мить, останній ривок, коли вона зірвалася, залишивши в його руках лише порожнечу. Його груди піднімаються в тяжкому диханні, але тіло не рухається, ніби сподівається, що якщо залишитися нерухомим, час повернеться назад.

І тоді, коли хвилі стихають, а море знову здається байдужим, королева розуміє правду.

Спершу вона просто дивиться на воду, ніби не може повірити. Її губи ворушаться, шукаючи слова, але їх не існує. Потім її плечі здригаються, її тіло хилиться вперед, і вона падає на коліна. Її пальці впиваються в пісок, вона стискає його, дряпає, ніби намагається втриматися у цьому світі, що тільки що розвалився на шматки.

А потім кричить.

Цей крик розриває ніч, пробивається крізь шум вітру, хвиль, грози, змушуючи всіх завмерти. Це не просто ридання – це звук, що розколює душу, це біль, що не може залишитися всередині, це розпач, що не знає меж. Її голос здирається до хрипу, її груди судомно здригаються, вона рветься до моря, але руки чоловіка в останню мить перехоплюють її.

Король кидається до неї, охоплює її руками, міцно притискає до себе, не дозволяючи їй кинутися у хвилі. Вона б'ється в його обіймах, вигинається, шепоче ім’я доньки, знову і знову, ніби саме слово може повернути її назад. Його власне тіло тремтить, пальці стискають її плечі, але він не випускає.

Він більше нікого не відпустить.

Його губи ворушаться, ніби він хоче щось сказати, але слова застрягають у горлі.

Рейнар приходить до тями лише тоді, коли його легені пронизує різкий біль. Він відкашлюється, випльовуючи морську воду, намагається вдихнути, але повітря здається важким, мов камінь. Пальці судомно стискають пісок, ще не розуміючи, що відбувається. Його голова гуде, тіло тремтить від холоду, але він примушує себе піднятися на лікті й роззирнутися.

Щось не так.

Чому всі стоять мовчки?

Чому ніхто не підходить до нього?

Чому всі дивляться в море?

Його серце пропускає удар. Він судомно оглядає натовп, ловить обличчя людей, які всі, як зачаровані, застигли в очікуванні. Його губи розтуляються, він намагається вимовити її ім’я, але голос не слухається. Його погляд тремтить, переходить від одного обличчя до іншого, і жодне з них не повертається до нього. Всі дивляться лише туди, де її вже немає.

І тоді, хрипко, тихо, майже беззвучно, він нарешті вимовляє:

— А де Вейлена?

Його голос розчиняється серед хвиль.

А на поверхні моря залишається лише біла піна.