НМ - Нічні тварі , НМ

В глибині кімнати стояла статуя, подібна до тієї, яку вони бачили раніше, але вона була набагато величезнішою, і її очі світлилися червоним, мов палаючі вогні.

Джон ступив вперед, знову відчуваючи знайому тривогу. Його руки здригнулися, коли він побачив статую.

— Це не може бути хорошим знаком, — тихо сказав він.

Єгор не зупинявся, його погляд був спокійним, але він теж відчував, що це може бути пастка.

— Але ми вже тут. Нам нема куди йти, — сказав він, поглядаючи на статую, що здавалося рухалася в їхній бік, хоча вона залишалася на місці.

Ліка підняла голову, в її очах палав вогонь рішучості. Вона зробила крок уперед, вирішивши, що тепер нічого не зупинить їх.

— Ми пройдемо через це разом, — сказала вона, і її слова були тверді, як камінь.

Віка відчувала, як її внутрішній страх спочатку охоплює її, але після того, як почувши слова Ліки, вона відчула, як її серце стає спокійнішим. Вона не могла дозволити собі сумніви зараз.

Всі підійшли до статуї, і раптом вона почала повільно рухатися. Її очі змінили колір, ставши тепер чорними, як безодня. Мовчазний голос лунав у їхніх головах:

— Ви думаєте, що перемогли? Це тільки початок. Ви знаходитесь в самому центрі прокляття. І тільки через вас буде визначено, чи здатні ви розірвати його, чи станете частиною цього світу навічно.

Тіні почали знову рухатися, і вони зрозуміли, що навіть у цій тиші вони все ще не вільні.

Статуя повільно оберталася, її тінь розтягувалася по кам’яній підлозі, і з кожним рухом здавалося, що вона наближається до них, хоча сама залишалася на місці. Кожен з друзів відчував, як на них накочує нова хвиля страху, але водночас було щось у цьому моменті, що змушувало їх відчувати силу єдності, яку вони здобули за весь цей час.

Ната не відводила погляду від статуї. Її серце билося швидше, але вона твердо стояла на місці. Вона знала, що від їхніх дій залежить, чи зможуть вони продовжити шлях. Вони вже стикалися з багатьма випробуваннями, і це не повинно було стати останнім.

— Що це означає? — запитала вона, її голос звучав злегка затремтюючи, але в ньому була рішучість. — Що це прокляття?

Статуя знову повільно змінила форму. Її очі тепер горіли яскравим червоним полум’ям, і з її уст вирвався голос, глухий і проникливий.

— Це не просто прокляття. Це те, що вимагає вшанування і жертв. Всі, хто ступає на цей шлях, повинні пройти через нього до кінця. Інакше залишать лише свої тіла в цьому світі, а душі потраплять у темряву.

Джон відчув, як у нього під пальцями почала з’являтися холодна пот, його серце ледь не виривалося з грудей. Ці слова розривали все, у що він вірив, вони загорали у ньому новий страх.

— Я не маю наміру залишати тут своє тіло і душу, — пробурмотів він, стискаючи кулаки. — Але чому ми не можемо просто піти? Чому не можемо залишити це місце позаду?

Єгор теж відчував себе пригніченим, але його погляд був зосереджений, зберігаючи стійкість. Він підійшов до Нати і тихо сказав:

— Якщо це правда, нам потрібно зрозуміти, як зламати це прокляття. Вихід є, ми маємо знайти його.

Ліка кивнула і подивилася на статую. Вона була вперта, її рішучість не зникала навіть у найтемніші моменти.

— Якщо ми зламаємо прокляття, це допоможе не тільки нам, а й усім, хто був до нас, і хто ще може опинитися тут, — сказала вона, її голос звучав, як тверда обіцянка.

Віка опустила голову і подивилася на підлогу. Вона знову відчула, як щось темне і непереможне огортає її душу. Але вона знала, що не може зупинятися. Вона не могла дозволити страху перемогти.

— Ми знайдемо вихід, — прошепотіла вона, піднімаючи голову і дивлячись на друзів. — Разом.

Вони стояли так, один за одним, готові до нового випробування. Статуя знову промовила, але на цей раз її слова були короткими і прямими:

— Тільки той, хто здатен зламати темряву, може вийти. Лише через вас буде визначено, хто залишиться живим, а хто потоне в тінях.

Тіні в кімнаті почали танцювати, перетворюючись на щось живе. Вони розплутувалися, наче ланцюги, що відводять їх у безодню. Нічого не залишалося, окрім одного вибору. Чи зможуть вони вистояти, чи здадуться?

Серце кожного з них прискорювалося, але вони все ще були разом, і цього було достатньо, щоб стати на шлях до розгадки цього світу.

— Давайте зробимо це, — сказав Джон, і його голос був твердішим, ніж будь-коли.

І з кожним новим кроком вперед вони наближалися до того, що могло бути як їхньою перемогою, так і найбільшою жахливою помилкою. Тіні продовжували переслідувати їх, але вони більше не боялися.

Після того, як вони залишили темний коридор, їхні кроки привели їх до старої церкви, прихованої серед густого лісу. Двері були важкими, і коли вони їх відчинили, всередині одразу відчулася прохолода і тиша, яка могла здаватися незвичайною навіть для цього забутого місця. Здавалось, що навіть час тут зупинився.

Церква була зруйнована, але де-не-де можна було побачити сліди колишньої величі — старі фрески на стінах, які вже стерлися від віку, і освітлені лише слабким світлом їхніх ліхтарів. Повітря було важким, і здавалось, що тут було більше, ніж просто тиша.

Ната уважно оглядала все навколо, поки її погляд не зупинився на великій дерев’яній полиці, на якій стояли стародавні книги. Вони виглядали дуже старими, покритими пилом, але одна з них лежала трохи вище за інші, неначе чекала, щоб її відкрили.

Вона підняла книгу і відкрила її на першій сторінці. Перші рядки були написані калиграфічним почерком, мов стародавні записи, які могли розкрити секрети цього місця. Ната почала читати вголос:

— "Тіні, що походять від темних істот, — це не просто безжальні душі, що залишилися після смерті. Це були колишні люди, прокляті через їхню жорстокість і гріхи, які вони скоїли ще при житті. Кожна така істота, після своєї смерті, змінюється. Вони знову народжуються, але лише вночі. Вдень вони зникають, ховаючись від сонячного світла, яке вбиває їх."