НМ - Нічні тварі , НМ

Деякий час все було добре. Тіні зникли, тиша заповнила залу, і навіть повітря стало легким. Здавалося, що вони нарешті здолали темряву, що це було лише випробування, яке тепер залишилося позаду. Вони стояли, дивлячись один на одного, і відчували, як серце знову б’ється в їхніх грудях. Наче хвиля розслаблення пройшла через них.

Ната вперше за весь час усміхнулася, хоча й сумно. Вона дивилася на друзів і розуміла: їхня перемога була здобута не тільки силою, а й їхньою єдністю. Це давало їй надію.

— Ми зробили це, — сказала вона тихо, погляд її був глибоким, але вже спокійним.

Джон не відповів одразу. Він був все ще зосереджений, його думки линули далеко, але з кожною секундою, що проходила, він почувався все більш впевненим у тому, що вони справді подолали найстрашніше.

— Але… це не кінець, — нарешті сказав він, піднімаючи голову. Його голос звучав рішуче. — Ми не знаємо, що чекає нас далі. Ми повинні бути готові до всього.

Єгор подивився на нього, але його очі були спокійніші. Він відчував, що їхній шлях ще не завершився, але не відчував страху, як раніше.

— Що б не було далі, ми пройшли через це разом. І разом ми продовжимо рухатися, — сказав він, дивлячись на кожного з них.

І це дійсно був момент єдності. Всі вони відчували, що їхні сили зміцнилися, що навіть туман навколо не міг затьмарити те, що вони пережили. Вони подолали темряву і страх, і зараз вони відчували на собі силу справжньої дружби.

Ліка кивнула, і її погляд знову став рішучим.

— Не знаю, що буде далі, але ми готові до цього, — сказала вона, спостерігаючи за світлом, яке поступово поверталося до зали.

Віка також підходила до них ближче, її ставлення стало значно серйознішим, ніж раніше.

— Ми всі пережили щось страшне, і навіть якщо попереду ще буде труднощі, ми не здамося.

Вони почали рухатися вперед, але чим далі вони йшли, тим більше розуміли: цей шлях не завершиться просто так. Хоча темрява і зникла, вони все ще перебували в невідомому світі, і щось було не так. Лише зараз вони відчули, як давня тінь прокляття знову почала нависати над ними.

І от, вони опинилися на новому порозі — на порозі, де те, що здавалося закінченим, тільки починалося.

Вони йшли по старовинному коридору, стіни якого здавалися аж надто холодними, і кожен крок лунав занадто голосно в порожнечі. Темрява навколо не зникала остаточно — вона просто змінювала свою форму, ставала менш явною, але від того ще більш гнітючою. Відчуття, що за ними слідкують, не покидало, і навіть світло їхніх ліхтарів відображалося дивним чином, неначе перетворюючись на темні силуети.

Ната зупинилася і поглянула на всіх, їхні погляди пересіклися. Вона відчула, що щось змінюється, але ще не могла зрозуміти, що саме.

— Я не можу сказати, чому, але мені здається, що ми не самі, — сказала вона тихо, спостерігаючи, як її слова відлунюють у тиші.

Джон нахмурився і обернувся. Його серце б’ється знову швидше. Це було знайоме відчуття. Щось було не так. І хоча він намагався переконати себе, що це просто наслідки пережитого, відчуття страху не відпускало.

— Ми не самі, це точно, — погодився він, озираючись, наче очікуючи побачити того, хто слідкує.

Єгор знову був спокійним, але його погляд став більш уважним.

— Ми маємо бути готові до всього. Чого б це не стосувалося, ми пройдемо через це разом, — його голос звучав переконливо, але не так, як раніше.

Ліка спостерігала за ними, її серце билося швидше. Вона теж відчувала, що теперішнє спокійне затишшя — це лише пауза перед чимось значно більшим. І що б це не було, їхній шлях не був завершений.

— Всі ми це відчуваємо. Але ми не маємо права зупинятись. Давайте рухатися вперед. Це наше єдине рішення, — сказала вона, погляд її був сповнений рішучості.

Віка кивнула, хоч і сумніваючись у своїх силах, але тепер було ясно одне: відступити вони не могли.

— Дійсно. Ми не можемо повернути назад, — промовила вона і зробила крок уперед.

І ось, коли вони наблизилися до кінця коридору, з’явилася ще одна двері. Вони були зачинені, але світло від їхніх ліхтарів відбивалося від щілин, і всі відчули, що за цією дверима може бути щось важливе, щось, що остаточно змінить їхній шлях.

Без зайвих слів, один за одним вони підійшли до дверей. Їхні руки вперлися в холодну поверхню, і кожен з них відчував, як серце б’ється все сильніше. Лише один спільний крок, і вони будуть готові дізнатися, що чекає на них далі.

Загадкове місце, де час і простір здаються затьмареними, ще одне випробування, яке поставлять перед ними темні сили цього світу. Що вони знайдуть за цими дверима?

Вони повільно відкрили двері, і в темряві за ними почав розкриватися новий простір. Повітря стало ще більш густим, наче його можна було розрізати ножем. Та з кожним їхнім кроком світло їхніх ліхтарів ставало яскравішим, і невідома тінь відступала. Відчуття наближення чогось величезного і стародавнього росло. Всі стояли на порозі, немов перед якимось вирішальним моментом.

Ната вийшла вперед і, не зважаючи на всі попередні страхи, вирішила перша ступити через поріг. Її серце билося швидко, але вона відчувала, що потрібно зробити цей крок.

— Що б нас не чекало за цими дверима, ми повинні бути готові, — сказала вона, впевнено крокуючи вперед.

Інші пішли за нею, і кожен із них відчував, як важко давалося це рішення. Вони не знали, що буде далі, але вже не могли повернутися назад.

Простір за дверима був величезним. Це була кімната, майже без стін — просто нескінченне відчуття простору, яке наче не мало меж. Все навколо було покрите стародавнім камінням і туманом, в якому плавали малі світлячки, які не могли пояснити своє існування. В повітрі пахло старими книгами, таємницями і давно забутими історіями. Виглядалося, що це місце стояло вічно, наче воно було створено для чогось більшего, ніж просто існування.