Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

народу. Комуністичний уряд має право претендувати на те, щоб йому було приписано заслуги піднесення Росії до незнаної досі могутності й престижу. Відмежування російського патріотизму від радянського режиму ймовірне тільки в разі відчутних поразок СРСР у міжнародній політиці. Така гіпотеза потверджується ходом історії У старій Росії реформи або революції завжди наставали після невдалих зовнішніх війн: Кримської, Балканської, Японської і, нарешті, першої світової.

Тепер видно, що тут український дисидентський рух у дещо іншому становищі, ніж російський: національні почуття його не стримують, а живлять. Національний аспект забезпечує ідеологічний комплекс великого емоційного заряду, до якого тяжіють усі інші розчарування та кривди, що ними переповнене суспільство, і довкола якого за сприятливих обставин вони можуть легко об’єднатися. Отже, ідеї українських дисидентів здатні привабити широкі верстви народу, хоча нині число їх активних носіїв досить обмежене У багатьох українських родинах були люди, які ще за пам’яті нинішнього покоління у той чи інший час жертвували собою заради національної справи або зазнавали переслідувань за неї. Такий досвід неминуче залишає слід у колективній свідомості суспільства, в якому родинні зв’язки ще дуже міцні. Це глибоке джерело, з якого черпає силу сьогоднішній ійтелектуальний фермент в Україні. Після десятиліть ідеологічної обробки та неодноразового “промивання міз-ків” нації, її інтелектуальної еліти, відродження незалежної української думки - знаменне явище історичного значення.

Якщо застосувати до сучасного дисидентського руху в радянській Україні запропоновану раніше модель чотирьох напрямів, то найдоречніше віднести його до традиції національного комунізму. Зазвичай українські дисиденти не нападали на основи марксистсько-ленінської філософії, не відкидали соціалістичної економіки, ні радянської політичної системи, ні навіть перебування України в складі СРСР. Вони тільки критикували спотворення цієї системи і закликали повернути радянську дійсність до справжніх ленінських принципів, особливо в галузі національної політики. Дзюба, мабуть, найвиразніший речник українських дисидентів, постійно покликається на праці Леніна, на давні резолюції Комуністичної партії, на тексти конституцій СРСР та Української РСР і радянські закони.

Радянознавці вже зазначили спадкоємний зв’язок між націонал-ухильниками українського комунізму, такими, як Шахрай, і сучасними дисидентами, такими, як Дзюба. Однак між поколіннями двадцятих і шістдесятих, розділених чвертьстолітнім періодом сталінського режиму, існує відчутна різниця, на якій треба спинитися детальніше. Комуністична ідеологія революційної і ранньої пореволюційної епохи була сповнена палкої віри в близьку докорінну зміну людини та суспільства Цей міф про тисячолітнє царство прекрасно виразив письменник-комуніст Хвильовий у мрії про “загірну комуну”. На відміну від сильних ідеологічних мотивацій ранніх більшовиків, - як ортодоксальних, так і ухильників, - підхід до марксизму-ленінізму сьогоднішніх дисидентів видається здебільшого прагматичним. У “класиків” вони шукають аргументів, які допомогли б їм домогтися бажаних реформ. Вони намагаються довести, що Ленін мав значно ширший погляд на національне питання, ніж нинішнє керівництво КПРС, і що повага до українських національних прав сумісна з принципами соціалістичної економіки та радянської політичної системи. Таке прагматичне використання марксизму-ленінізму властиве звичайно і радянським апаратникам, тільки вони застосовують його з іншою, ніж дисиденти, метою -забезпечити ідеологічну легітимність статус-кво, раціонально пояснити сучасну діяльність уряду.

Хоча серед сучасних українських дисидентів найбільше виражене націонал-комуністичне крило, вивчення відповідної літератури показує, що існують також інші напрями думка Праці Валентина Мороза, наприклад, виявляють риси, близькі інтегральному націоналізмові міжвоєнної доби: постулат про те, що особиста моральна чистота ставиться понад усе; рішуче неприйняття “реальної політики”, якщо вона вимагає пристосовуватися до умов, несумісних з особистою або національною честю; виразно волюнтаристський склад мислення. На відміну від Дзюби, Мороз приділяв мало уваги конституційним та інституційним питанням. Він передусім дбає про збереження безкомпромісного національного характеру незалежно від будь-яких міркувань політичної доречності. Наголос на приматі волі й характеру був важливою складовою частиною ідеології інтегрального націоналізму. Треба, однак, чітко зазначити, що ні Мороз, ні будь-хто інший з-поміж су-часних українських дисидентів не виявили й тіні специфічно фашистських рис старої програми ОУН: прославлення однопартійної держави і диктатури, проповідування етнічної виключності, свідомого ірраціоналізму та антиінтелектуалізму. На перешкоді пережиткам таких поглядів стоїть демократичний і гуманістичний у своїй основі світогляд українського дисидентства.

Комунізм та інтегральний націоналізм представляють два молоді, пореволюційні напрями української політичної думки. Чи є сліди двох давніших напрямів, демократично-народницького й консервативного? На це можемо відповісти ствердно. Ми вже зазначали, що ідеї українських дисидентів мають демократичний характер, що вони боронять права людини й інтелектуальну свободу. Вони також висунули пропозиції про підвищення життєвого рівня й добробуту народу, скасування дискримінаційних заходів щодо селянства. Не тільки в дисидентській літературі, а й в академічних та інтелектуальних колах радянської України знаходимо свідчення дедалі більшого зацікавлення спадщиною дореволюційних демократично-народницьких мислителів. Наприклад, вибрані твори Костомарова і Драгоманова в останні роки з’явилися новими (хоч і дуже спотвореними цензурою) виданнями, і кількість присвячених їм наукових досліджень зростає.

Важливим феноменом інтелектуального життя сьогоднішньої України є виразне повернення до національних традицій. Через офіційні обмеження і маніпуляції цей рух набирає здебільшого неполітичної, культурницької форми. Серед його різноманітних виявів -кампанія за збереження та реставрацію історичних пам’яток; відродження народних звичаїв і промислів та пристосування їх до сучасних міських умов; постійне звертання до історичних тем у художній літературі; праця вчених, спрямована на повернення народові його культурної спадщини. В інших країнах, у яких тяглість національного життя ніколи не переривалася, таку діяльність можна вважати буденною. Однак у випадку України з її трагічним, розірваним розвитком таке культивування історично неперервної культурної самобутності нації має політичну вагу.

Попереднє твердження повертає розмову до консервативного елемента в сучасному українському інтелектуальному житті. Термін “консерватизм” у Радянському Союзі має негативне забарвлення, але брак назви не заважає існуванню явища. Консервативне спрямування характеризують дві риси: виразне чуття традиції й тяглості (на противагу есхатологічному та футуристичному поглядам на суспільство), а також висока повага до законних і спокійних способів діяльності (на противагу революційному запереченню попередньої й усталеної форми). Застосовуючи ці критерії до сучасної ситуації на Україні, ми вже відзначали сильну вірність культурним традиціям. Щодо другого пункту, то сама радянська верхівка останнім часом стала консервативною настільки, що намагається відмовитись від свавілля й наблизитися до моделі правової держави. (У процесі цього вона щораз більше заплутувалась у внутрішніх суперечностях, бо природа тоталітарної диктатури несумісна з вимогами справжньої влади закону). А щодо українського дисидентства, то вже наголошувалося на його законному та конституційному характері. Воно спробувало діяти як лояльна опозиція в межах нинішньої системи. Метою українських дисидентів було не знищити чинні інституції, а пристосувати їх до сприяння громадянським правам, загальному добробутові й українським національним інтересам. У цьому сенсі українських дисидентів можна назвати “консервативними реформаторами”. Така інтерпретація допомагає зрозуміти ставлення Дзюби та його товаришів до державності