Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

не мали однозначної позиції у вирішальних питаннях політичного плюралізму та представницького уряду. Треба також урахувати короткочасність періоду, протягом якого розвивалися ці тенденції, що не дало їм дозріти. Після відновлення радянської влади залишки націоналістичного підпілля діяли ще кілька років, доки не були остаточно знищені на початку 1950-х років. Програмові заяви підпілля на той час уже втратили специфічні риси старої ідеології ОУН (за винятком, звичайно, мети - національної незалежності), і їхній загальний зміст відповідає світоглядові демократичного соціалізму.{19}

Українські демократичні сили в роки війни опинились у несприятливих обставинах, бо не були готові до підпільної роботи, тоді як умови того часу внеможливлювали легальну діяльність. Людям демократичних переконань залишилася тільки культурна та допомогова діяльність неполітичного характеру, яку німецька влада частково толерувала. У Галичині умови для такої діяльності були сприятливіші за умови на колишній радянській території. Український Центральний Комітет у Кракові і Львові міг надавати значну послугу населенню Галичини в галузях освіти і соціального забезпечення. Цей орган, хоч він й пристосовувався позірно до гітлерівського “нового порядку”, складався здебільшого з членів колишніх західноукраїнських демократичних партій і громадських організацій. Подібний центр з’явився й на протилежному кінці України, в Харкові. Ту зону біля лінії фронту контролювала військова адміністрація, й умови там були не такі жорстокі, як у Рейхкомісаріаті Україна, який охоплював центральну частину країни.

Треба відзначити один важливий факт. Двадцять років радянської влади не стерли згадки про Українську Народну Республіку, а ім’я Петлюри все ще було популярним. Це стосується не тільки тих нечисленних представників старої інтелігенції, яким вдалося вижити, але й багатьох молодих людей, що не могли пам’ятати дорадянські часи. По всій середньо-східній Україні виникли неформальні гуртки, члени яких, не маючи формальних політичних програм, демонстрували вірність традиціям демократичної української держави 1917-1921 років. Порівняно з розбудованою густою мережею підпільних осередків інтегральних націоналістів демократичний напрям залишився неусталеним і зачатковим, однак він мав ширшу базу. Цей рух представляв потенційну силу, яка за несприятливих обставин того часу не могла знайти відповідного вияву. Тільки в повоєнні роки він все-таки викристалізувався в Українську революційно-демократичну партію (УРДП), створену в таборі біженців у Західній Німеччині. Лідером цієї партії був письменник і журналіст Іван Багряний (1907-1963), колишній в’язень радянських концентраційних таборів. УРДП здобула прихильників головно серед емігрантів із середньо-східної України.{20} Її треба розглядати як перевтілення колишнього демократично-народницького напряму, - тепер він намагався врахувати досвід радянського періоду 1920-1930-их років.

Роки другої світової війни дали новий поштовх українському комунізмові. Недавні страхіття німецької окупації дещо затьмарили трагічні спогади про 1930-ті роки. За таких історичних обставин, коли не було реальних перспектив досягнення національної незалежності, поставлені перед нацистсько-радянською дилемою відчували: якщо в радянській республіці для їхньої нації залишається хоч якась надія, то в німецькій колонії - жодної. До цього висновку спонукала й радянська пропаганда воєнного часу, яка використовувала українські патріотичні символи, лукаво натякала, що “помилки” 1930-х років ніколи не повторяться і що надалі ставлення до українського народу буде набагато кращим. Якщо приймалася теза, що поразка і вигнання німецьких загарбників - перша і головна мета, то з цього логічно випливало, що треба також прийняти радянську систему і конечність дальшого українсько-російського союзу під гегемонією Москви. Так досвід воєнного часу сформував нове покоління українських комуністів, більшість з яких воювала як офіцери в Радянській армії і в партизанських з’єднаннях. Мало хто, однак, мав якийсь, крім хіба номінального, зв’язок із традиціями робітничого руху та революційного марксизму. За останню чверть століття, а особливо після смерті Сталіна й приходу до влади Хрущова, люди такого складу поповнили керівні партійні й урядові кадри в Українській РСР.

СУЧАСНА СИТУАЦІЯ У РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ

Визначною подією в інтелектуальному житті України є поява у 1960-і роки групи відвертих дисидентів. Праці Івана Дзюби, Святослава Караванського, Вячеслава Чорновола, Валентина Мороза, Михайла Осадчого, Євгена Сверстюка та інших, що розповсюджувалися в радянській Україні нелегально, були видрукувані за кордоном в оригіналі українською мовою та в перекладах, і вони привернули увагу всього світу.

Дещо про біографічні дані українського дисидентства. Більшість із дисидентів - молодь віком од тридцяти до сорока років, що народилася і здобула освіту за радянської системи. Цей факт свідчить про абсурдність ярлика “буржуазний націоналізм”, якого їм намагається приклеїти офіційна пропаганда. За соціальним статусом усі вони типові інтелектуали - письменники, літературні критики, художники, історики, педагоги, журналісти. Географічно дисиденти представляють усі регіони України, в тому числі такий дуже зрусифікований, як Донбас. Чисельно це невелика група. Загальна кількість осіб, так чи інакше причетних до цього руху, не перевищує 1000 на 47 000 000 населення республіки (за переписом 1970 р.). Однак існують докази, що відвертих дисидентів - чоловіків і жінок справді виняткової громадянської мужності - треба розглядати як видиму вершину набагато більшого айсберга. У “легальних” літературних та наукових публікаціях із радянської України часто можна знайти ідеї, аналогічні до тих, що їх висловлюють дисиденти, але подані у прихованій, алегоричній формі. Ми навіть схильні припускати, що дисидентам симпатизував і таємно їх підтримував дехто в керівних колах республіки. Врешті, треба зазначити, що українські дисиденти старанно уникали будь-якої оформленої організації. Їхній рух, здавалося, існував як розгалужена мережа неформальних особистих контактів.

Ідеї, що їх сформулювали речники українського дисидентства, можна поділити на дві групи. До першої належать загальнодемократичні гасла: протести проти порушення людських і громадянських прав і передовсім проти ігнорування свободи думки. Друга група охоплює питання специфічно національного характеру протести проти обмеження конституційних державних прав Української РСР, знекровлення і спотворення національно-культурної спадщини, дискримінації української мови у сфері освіти та громадському житті, вимоги забезпечити культурні права українським меншинам в інших частинах СРСР.

Добре відомо, що останніми роками дисиденти піднесли голос не тільки на Україні, а й у Росїі. Дуже повчальним є порівняння ідей українських та російських дисидентів. Якщо говорити про загальнодемократичні постулати, то завдання цих двох рухів великою мірою збігаються, але між ними є істотні розбіжності стосовно національних проблем. Хоча російські дисиденти й засуджують етнічну дискримінацію в СРСР (наприклад, антисемітські тенденції режиму чи вигнання кримських татар зі своєї батьківщини), їхня позиція в питанні про право неросійських народів на національне самовизначення обережніша. Складається враження, що навіть ті росіяни, які не задоволені багатьма аспектами нинішньої системи, не хочуть своїм спротивом створити загрозу цілісності російської імперської держави й послабити її міжнародну позицію. Побоювання, що лібералізація зашкодила б російським великодержавним інтересам, і є головною причиною безсилля й ізольованості російських дисидентів серед свого