Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

УРСР. На їхній погляд, українська радянська держава, попри всі її вади, корисна форма, яку треба не руйнувати, а навпаки, зміцнювати і поступово наповнювати новим, життєздатним змістом. Така концепція виразно перегукується зі способом мислення патріотичної козацької старшини XVIII -початку XIX ст. (відображеним, наприклад, в “Історії Русів”), яка свій протест проти запровадження петербурзького централізму мотивувала Переяславською угодою як конституційним актом, що гарантує автономний статус їхньої нації. Згідно з історичною діалектикою, радянський конституційний устрій, що виник унаслідок великого революційного вибуху й був накинутий українському народові могутньою зовнішньою силою, набув характеру “історичних” прав. Майбутнє покаже, чи спроба сучасних українських дисидентів сформулювати національну політику на платформі радянського варіанта історичного легітимізму буде успішнішою, ніж намагання їхніх попередників два століття тому. Така політика могла б мати успіх тільки тоді, коли б на захист українських державних і політичних прав стали керівництво КПУ й адміністративна та господарська верхівка республіки. Це означало б повернення до політики Скрипника, лояльного більшовика, який не вагаючись став в обороні інтересів радянської України в 1920-х роках. Умови для цього сьогодні дещо сприятливіші, ніж тоді, оскільки члени КПУ здебільшого українці за національністю. З другого боку, сучасне керівництво КПУ є продуктом конформістської сталінської доби та воєнного періоду. Основна засада особистої філософії цих людей - насолоджуватися всіма благами, які пропонує життя, виявляти виняткову обережність в інших справах. Зміна може відбутися з появою нового покоління лідерів, які вже не пам’ятатимуть сталінізму та другої світової війни і, можливо, менше боятимуться обстоювати права свого народу.

УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА

Залишається спинитися ще на ролі української діаспори. Загальна кількість людей українського походження в країнах Західної Європи, Північної і Південної Америки та Австралії становить близько двох мільйонів осіб. Еміграція українців проходила кількома хвилями: від спричиненого економічними обставинами виїзду за океан у 1890-их роках і до виїзду переміщених осіб після другої світової війни, мотиви яких були переважно політичні. Українці в діаспорі зазнають поступової, але неминучої асиміляції, і цей процес просунувся досить далеко, охопивши різні покоління і професійні групи. Прагнення українських емігрантів та їхніх нащадків зберегти національну самобутність посилюється усвідомленням того, що ситуація на Україні ненормальна і що їхні брати у краї зазнають гніту. Таке переконання накладає на українців у діаспорі моральний обов’язок і наділяє відчуттям своєї історичної місії: працювати для визволення батьківщини. Деякою мірою згаданий обов’язок надає всій українській діаспорі характеру політичної еміграції, незалежно від часу й обставин, за яких та чи інша особа виїхала з України.

Добре відомо, що спільноти у вигнанні схильні зберігати у закостенілій формі склад і спосіб мислення, зі зміною обставин вже втрачені у країні, з якої ті спільноти походять. Тому кожна політична течія, від монархізму до комунізму, що діяла на Україні за життя останніх двох-трьох поколінь, усе ще має своїх представників серед української діаспори. Політично найвиразніші повоєнні емігранти. Вони не тільки зберегли свої установи та організації (зокрема й “уряд у вигнанні” з осідком у Мюнхені, який вважає себе наступником уряду Української Народної Республіки 1917-1921 років), а й великою мірою перебрали керівництво над давнішими організаціями української спільноти у Сполучених Штатах і Канаді. Така перевага “нової” еміграції сприяла войовничим антикомуністичним настроям більшості української діаспори, за винятком “прогресивних” (прорадянських) груп давніх поселенців у Північній Америці.

Українська діаспора не настільки численна і фінансово сильна, щоб чинити тиск на політику західних урядів. До того ж її політичній ефективності шкодить спадщина інтегрального націоналізму. Осередки ОУН і далі відіграють головну роль у житті української еміграції. Хоча з роками вони стали більш поміркованими, притаманна їм віддавна тоталітарна ментальність відчужує їх від політичного клімату західних демократій та від демократичних тенденцій у теперішній радянській Україні. Це також було причиною не однієї грубої політичної помилки, як-от: нерозуміння захисного характеру американської політики стримування, плекання фальшивих надій, пов’язаних з т. зв. “програмою визволення” часів Ейзенхауера-Даллеса{21}; ставка на праві екстремістські групи у США і Західній Німеччині; співпраця з китайськими націоналістами у Тайвані; неправильне розуміння характеру й мети сучасного дисидентського руху в Українській РСР. Демократичним групам у діаспорі не вдалося вести своєї альтернативної політики, яка заслуговувала б на довіру. Щодо загальної маси українських емігрантів, то вона надто зайнята щоденними турботами і з сентиментальних міркувань часто схильна вірити тим лідерам, що демонструють свій “суперпатріотизм”, енергійно вимахуючи синьо-жовтим прапором.

Висловлені критичні зауваження не означають, що українську діаспору треба відкинути як політичний чинник. Навпаки, вона виконує важливу роль, центр тяжіння якої, однак, лежить в іншій сфері, далекій від пустого і самозакоханого позування еміграційних політиків і професійних провідників спільноти. Значення діаспори підтверджує надзвичайна пильність, з якою радянська влада стежить за всім, що діється серед українців за кордоном.

Справжня роль діаспори полягає у її допоміжному, але важливому впливі на еволюцію українського народу. Уже той факт, що вільна українська політична думка і культурне життя існують на чужій землі, надихає інтелектуалів в УРСР. Сучасна діаспора не дала великих політичних мислителів, рівних Драгоманову чи Липинському, але українські вигнанці видають кілька поважних публіцистичних і літературних журналів. У Західній Європі та Північній. Америці діють українські наукові організації, інституції, літературні групи. Письменники, художники й науковці еміграції, серед яких є визначні постаті, дали твори, які назавжди ввійдуть в історію української культури. Оскільки вони могли вільно порушувати теми та застосовувати підходи, заборонені в СРСР, їхні праці доповнюють і стимулюють культурний процес у радянській Україні, втиснутий у прокрустове ложе. Доступ то творів діаспори на Україні, певна річ, дуже обмежений, але різними можливими каналами інформація, хоч і фрагментарно, усе ж потрапляє до зацікавлених кіл. Представники творчої інтелігенції намагаються використати будь-яку можливість, щоб налагодити контакти з колегами-співвітчизниками за кордоном. Кожного, хто був учасником таких обмінів, особливо вражає одна річ: їхня надзвичайна емоційна теплота, що дивно контрастує з офіційною радянською оцінкою “буржуазно-націоналістичного охвістя”. Нерідко можна почути, як інтелектуали з радянської України висловлюють у приватному спілкуванні повагу й захоплення особистістю того емігранта, на якого радянська преса ллє бруд. Принагідні спостереження свідчать, що впливові представники інтелігенції Української РСР використовують позитивні результати діяльності еміграції як важелі тиску, щоб домогтися поступок у культурній сфері. Усі порушені в цьому абзаці питання стосуються культури, але не можна не зауважити їхнього кумулятивного політичного ефекту. Найменшого потепління відносин буде досить, аби почався політичний діалог між демократичними представниками інтелігенції з діаспори і реформістською частиною партійної та безпартійної інтелігенції радянської України. Така можливість дуже тривожить не тільки радянську верхівку, а й консервативно настроєних емігрантів.