С. Дж. Тюдор - Крейдяна Людина

обличчя Міккі, коли той зрозумів, що велосипед належав його братові, і не чув його страшного, пронизливого голосіння. Хай би більше мені ніколи не чути того крику.

Ми з Гоппо заледве втримали його, коли він кинувся до поліційного намету. Він так горлав і виривався, що врешті один з полісменів підійшов до нас. Коли ми пояснили йому, ким є Міккі, він обійняв його за плечі й повів чи то, радше, потягнув його до поліційної автівки. За кілька хвилин вони поїхали. Я відчув неабияку полегшу. Побачити Шонів велосипед було жахливо. Але бачити Міккі в такому стані, коли він так нестямно волав, було куди гірше.

— З тобою усе добре, Едді?

Тато підібгав ковдру і сів на краєчок мого ліжка. Під його вагою ліжко прогнулось, і це чомусь подіяло на мене заспокійливо.

— Тату, що стається, коли ми помираємо?

— Ого. Оце питаннячко, Едді. Гадаю, ніхто цього достеменно не знає.

— То ми не потрапляємо до раю чи пекла?

— Деякі люди в це вірять. Але чимало вважає, що раю і пекла взагалі не існує.

— То виходить, що немає значення, якою є людина — доброю чи лихою?

— Ні, Едді. Сумніваюся, що твої вчинки при житті матимуть якесь значення після смерті. І хороші, й погані. Утім, вони надзвичайно важать, поки ти живий. Для інших. Тому тобі слід завжди намагатися добре ставитися до всіх людей.

Я обміркував його слова і кивнув. Хоча, мабуть, трохи несправедливо не потрапити до раю, якщо все життя робив тільки добро, та, з іншого боку, я був радий, що пекла теж немає. Хай як сильно я ненавидів Шона Купера, мені не хотілося, щоб він довіку горів у пеклі.

— Едді, — додав тато. — Те, що сталося з Шоном Купером, дуже погано. Трагічний нещасний випадок. Але не більше. Нещасний випадок, от і все. Іноді щось трапляється без найменшої на те причини. Таке життя. І смерть теж.

— Мабуть.

— То як, ти готовий лягати спати?

— Так.

Я ще не був готовий, але не хотів, аби тато вважав мене за малу дитину.

— Добре, Едді. Я вимикаю світло.

Тато нахилився й поцілував мене в чоло. Останнім часом він рідко так чинив. Цього вечора я лише зрадів його кошлатій лоскітній бороді. Потому він вимкнув світло — і кімнату наповнили тіні. Я позбувся нічника ще кілька років тому, але того вечора мені його страшенно бракувало.

Я поклав голову на подушку й почав моститися. Вдалині пугукнула сова. Десь завивав собака. Я намагався думати про щось веселе, а не про мертвих потонулих хлопців. Про те, як їду на своєму велосипеді, наминаю морозиво або граю у відеогру. Моя голова втискалася в подушку. Думки перетворювалися на пухнасті хмаринки. За якийсь час я вже ні про що не думав. Непомітно підкрався сон і затягнув мене у свою темряву.

Щось вихопило мене зі сну, рвучко й несподівано. Якийсь тарабанний звук, схожий на стукіт дощових крапель чи граду. Я насупився та повернувся на ліжку. Знову. Хтось кинув камінець у моє вікно. Я підхопився, босоніж підбіг до вікна і розчахнув штори.

Мабуть, я добряче заспав. Надворі вже зовсім смеркло. У чорному небі висів сріблястий серпик місяця, ніби витинанка з паперу.

Він відкидав якраз достатньо світла, щоб я зміг розгледіти Шона Купера.

Він стояв на траві біля краєчка нашого патіо. Він був одягнений у джинси та блакитну спортивну куртку, подерту і брудну. Він не був зелений та роздутий, риби не виїли йому очей, але він був блідий і точно мертвий.

Це сон. Цього не могло бути насправді. Прокидайся, подумав я. Прокидайся, прокидайся. ПРОКИДАЙСЯ!

— Агов, гівняний вилупку!

Він вишкірився. Живіт мені скрутило. Я зрозумів, зі страшною нудотною впевненістю, що то не сон. То кошмар.

— Забирайся звідси, — прошипів я напівголосом, щосили стиснувши кулаки, аж нігті уп’ялися мені в шкіру.

— Я маю повідомлення для тебе.

— Мені начхати, — гукнув я униз. — Забирайся звідси.

Я намагався здаватися зухвалим. Але страх міцно стискав моє горло, і слова, що вилітали з нього, нагадували радше пронизливий писк.

— Слухай мене, гівняний вилупку. Якщо ти не спустишся, я сам піднімусь і витягну тебе.

Мертвий Шон Купер у моєму садку — це страшно, але мертвий Шон Купер у моїй кімнаті — то ще гірше. Але ж це тільки сон, хіба ні? Я просто маю робити все, що треба, доки не прокинуся.

— Добре. Я зараз… буду за кілька хвилин.

Я витяг з-під ліжка кросівки і тремтливими руками зав’язав шнурівки. Тихенько прокрався до дверей, схопився за ручку і відчинив їх. Я не наважився увімкнути світло, тому дорогу до сходів знайшов навпомацки, тримаючись біля стіни, і дюйм за дюймом, боком, ніби краб, почав спускатися сходами.

Нарешті я опинився внизу. Перетнув коридор і прослизнув до кухні. Задні двері були відчинені. Я вийшов надвір. Нічне повітря щипало мою шкіру під тоненькою бавовняною піжамою, легенький вітерець розвівав моє волосся. Я відчував якийсь вогкий і гіркуватий запах гнилизни.

— Може, вже досить нюшити повітря, як довбаний пес, гівняний вилупку?

Я аж підстрибнув і різко обернувся. Прямісінько переді мною стояв Шон Купер. Зблизька він здавався потворнішим, аніж із вікна моєї кімнати. Його шкіра мала якийсь дивний синюватий відтінок. Під нею проступали тонюсінькі судинки. Його очі були жовті й наче порожні.

Я подумав, чи існує такий стан, коли ти вже настільки наляканий, що боятися ще більше просто незмога. Якщо існує, то тієї миті я почувався саме так.

— Що ти тут робиш?

— Я ж казав. Маю повідомлення для тебе.

— Яке повідомлення?

— Остерігайся крейдяних чоловічків.

— Не розумію.

— Думаєш, я розумію? — Він ступив до мене ще на крок. — Гадаєш, я хочу тут бути? Думаєш, я хочу бути мертвим? Гадаєш, я хочу так смердіти?

Він тицьнув у мене рукою, що якось неприродно стриміла з його плеча. А тоді я побачив, що її відірвано. У примарному місячному сяйві зблиснула біла кістка.

— Я тут через тебе.

— Через мене?

— Це ти винен, гівняний вилупку. Все почалося через тебе.

Я відступив до дверей.

— Мені шкода… Вибач.

— Як ми заговорили! — Його губи скривились у глузливій посмішці. — Коли так, то, може, ти покажеш мені, як гарно ти вмієш ви-би-би-бачатися?

Він схопив мене за руку. Тепла сеча потекла мені по ногах.

— Смокчи мій член.

— НІ!

Я висмикнув свою руку якраз тієї миті, коли під’їзну доріжку залило яскравим білим світлом із горішнього вікна.

— ЕДДІ, ЦЕ ТИ? ЩО ТИ ТАМ РОБИШ?

Шон Купер постояв іще якусь хвильку,