Агата Крісті - Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті

– Ясно, – протягнув Челленджер. – Але тоді…

– Chut![73]Ані слова більше. Забудьмо навіть те, що вже сказали. Обачність, надзвичайна обачність – ось що тепер потрібно.

– Я вмію тримати язика за зубами, – тихенько промовив моряк.

І, розвернувшись, рушив до дверей, але вже на порозі затримався й запитав:

– Але на квіти ембарго не діє, еге ж? Якщо вони, звісно, не білі?

Пуаро всміхнувся.

– А тепер, – сказав детектив, щойно за нестримним старпомом зачинилися двері, – доки у квітковій крамниці проходитиме зустріч мсьє Челленджера, мадам Райс і ще, напевно, мсьє Лазаруса, ми з вами спокійно з’їздимо туди, куди нам треба.

– І попросимо дати відповідь на ті три запитання? – докинув я.

– Еге. Попросимо. Хоча мені вона, власне, відома.

– Що? – вигукнув я.

– Так.

– Але коли ви її з’ясували?

– За сніданком, Гастінґсе. Вона лежала в мене просто перед очима.

– Розкажіть.

– Ні, залишу вам можливість почути це від мадемуазель.

А відтак, неначе переводячи розмову на інше, він підсунув мені через стіл розпечатаного листа.

То виявився звіт експерта, якого Пуаро присилав провести оцінку портрета старого Ніколаса Баклі. І в ньому недвозначно стверджувалося, що максимальна вартість того полотна – двадцять фунтів.

– Тож одне питання прояснилося, – підсумував мій друг.

– Цей мішок виявився без кота, – підхопив я, пригадавши метафору, до якої колись удався був Пуаро.

– А! То ви не забули? Так, говорячи вашими словами, «цей мішок виявився без кота». Двадцять фунтів… а мсьє Лазарус пропонував п’ятдесят. Що за непрофесійне верхоглядство як для такого позірно проникливого молодика! Але годі про це – діло не жде. Час вирушати.

Клініка стояла на верхівці пагорба над самою бухтою. Зустрів нас санітар у білому халаті, який і провів у невеличку кімнатку на першому поверсі, куди незабаром зайшла енергійного вигляду медсестра.

Одного погляду на Пуаро було для неї, схоже, досить. Залишаючи їй інструкції, доктор Ґрем, вочевидь, додав і детальний опис маленького детектива. Тож вона лише крадькома притлумила усмішку.

– Ніч для міс Баклі пройшла дуже добре, – повідомила доглядальниця. – Бажаєте піднятися до неї?

Ми знайшли Нік у затишній, залитій сонцем палаті. Лежачи на вузькій металевій койці, вона мала вигляд стомленої дитини. Її обличчя було бліде, а очі – підозріло почервонілими. Від неї віяло знесиленням та апатією.

– Добре, що ви зазирнули, – озвалася вона млявим голосом.

Мій друг взяв руку дівчини у свої долоні.

– Кріпіться, мадемуазель. Жити завше є заради чого.

Ці слова налякали її, і вона підняла погляд на його лице.

– Ох! – зітхнула міс Баклі. – Ох!

– Ви й тепер не скажете мені, мадемуазель, що вас останнім часом так тривожить? Волієте, щоб я сам здогадався? І дозвольте мені висловити вам своє найглибше співчуття.

Та зашарілася.

– То ви все знаєте. А втім, тепер не має значення, кому і що відомо. Тепер усе це в минулому. І мені ніколи більше не побачити його.

Тут її голос затремтів.

– Кріпіться, мадемуазель.

– Немає в мене більше сил, щоб кріпитися. За останні кілька тижнів я зужила їх усі. Все сподівалася і сподівалася, а під кінець, то навіть без надії…

Я витріщився на неї. Бо не второпав ані словечка.

– Згляньтеся над бідолашним Гастінґсом, – сказав детектив. – Він не розуміє, про що ми.

Її нещасний погляд зустрівся з моїм.

– Майкл Сітон, льотчик, – пояснила вона. – Ми були з ним заручені – а тепер його більше немає.

Розділ одинадцятий

Мотив

Я отетерів.

І обернувся до Пуаро.

– То он що ви мали на увазі?

– Так, mon ami. Сьогодні вранці… я збагнув.

– Але як ви це зрозуміли? Як здогадалися? За вашими словами, відповідь лежала у вас просто перед очима.

– Саме так, друже мій. Дивилася на мене з газетної передовиці. Я пригадав розмову вчора за вечерею, і все стало на свої місця.

Тут він знову обернувся до Нік.

– Ви слухали новини вчора ввечері?

– Так. По приймачу. А відмовилася тим, що дзвонити піду. Я хотіла їх послухати на самоті – на той випадок, якщо раптом… – Вона з зусиллям ковтнула. – От і почула…

– Знаю, знаю. – Пуаро знову взяв її долоньку в обидві свої.

– Це стало… словом, жах та й годі. А тут іще й гості сходяться. Не знаю, як я все це витримала. З’явилося таке відчуття, неначе все це вві сні. Я ніби дивилася на себе збоку – і поводилася, як завжди. Але від цього було дуже моторошно.

– Так, так, розумію.

– А пізніше, пішовши по накидку для Фреді… я не витримала й на якусь мить розревілася. Але швидко опанувала себе. Меґґі все гукала знизу, що не знаходить жакета. Але зрештою взяла мою шаль і пішла, а я, трішки припудрившись і підрум’янившись, подалася за нею. Аж осьде вона лежить – мертва…

– Так-так, у вас, напевно, був жахливий шок.

– Ви не розумієте. Я знавісніла! Там мала б лежати я! Я, кому світ був не милий, залишилася жива та здорова, і то, мабуть, ще на довгі роки! А Майкл загинув – утопився бозна-де в Тихому океані.

– Pauvre enfant[74].

– Я не хочу так більше! Не хочу жити, ви чуєте?! – буйно, з викликом вигукнула вона.

– Я розумію, мадемуазель, усе розумію. Для кожного з нас настає така мить, коли смерть здається бажанішою за життя. Але вона минає, як минають горе і біль. Знаю, що наразі вам у це не віриться. Старому на кшталт мене вас не вмовити. «Пусті балачки, – от що ви думаєте, – пусті балачки».

– Гадаєте, я все забуду… і вийду заміж за когось іншого? Нізащо!

Нік Баклі здавалася воістину красунею, коли напівзвелася на ліжку – зі стиснутими в замок руками й розпашілими щічками.

Мій друг лагідно промовив:

– Ні-ні. Я і в думках не маю нічого такого. Вам випало велике щастя, мадемуазель. Вас покохав сміливець, справжній герой. Коли ви з ним познайомилися?

– Минулого вересня… в Ле-Туке. Заледве не рік тому.

– А ваші заручини, коли вони відбулися?

– Одразу після Різдва. Але ми змушені були тримати це в таємниці.

– І чому ж?

– Усе через Майклового дядька – старого сера Метью Сітона, який любив птахів і не терпів жінок.

– Ah! Ce n’est pas raisonnable![75]

– Ну… я не зовсім так висловилася. Він був неабиякий дивак. Гадав, жінки занапащають чоловікові життя. А Майкл цілковито залежав від нього. Той страх як пишався племінником. Саме сер Метью