Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Молодіжна проза » Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук 📚 - Українською

Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

18
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Ніколи разом" автора Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук. Жанр книги: Молодіжна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 66
Перейти на сторінку:
12 глава, Давид

Давид.

Я набрав номер Зорі, вона зразу мені відповіла.

— Зоря, ти де?

— У мене зараз семінар, а що? — сказала вона пошепки.

— Як на рахунок зустрітися?

— Після цієї пари... — не встигла вона договорити як почувся голос чоловіка, мабуть, викладача.

— Левченко, ви що по телефону розмовляєте?

— Ні — сказала вона, я почув короткі гудки. Вона поклала слухавку та через декілька секунд прийшло від неї повідомлення.

“Зустрінемось через годину у парку Шевченка. З тебе кава.” — прочитавши це повідомлення я усміхнувся та пішов на вихід з території інституту. Йти до парку довгенько, тому пішов швидким кроком, тим більше не хочу, щоб Зоря мене чекала. Ще подумає, що я спеціально її з пар забрав, щоб у неї після проблеми були. А як сказав тато, що їй проблем не треба. І в цьому я з ним згоден. Цікаво як її батечко кричав на неї за ці перегони?

Дійшовши до парку, купив у кіоску каву та став з двома стаканчиками біля входу у парк, чекати Зорю. Її чекати довго не довелось, бо вона підійшла за п’ять хвилин. А у мене за цей час вже назбиралось багато думок, з якими я хочу з нею поділитись. Перше напевно те, що було на парі, коли здавав роботу.

— Привіт, що за термінова зустріч? — вона посміхнулась, а я їй дав стаканчик американо.

— Пара невдала.

— Розповідай — ми пішли гуляти парком.

— Нам задали спільну роботу...

— А, пам’ятаю це.

— Так, от, зганьбився я по повній програмі. Не міг й двох слів зв’язати.

— Що за тема була? Ти хоча б читав матеріал перед здачею?

— Тема, це вибух мізків “Діалектизми в українській мові”. А прочитати банально не встиг навіть й один раз. Ця Лашкевич сама обирала тему. Не запитала навіть мене чи подобається ця тема мені. Ненавиджу її!

— Заспокойся. Тобі не каву пити треба, а заспокійливі... І бажано так купу таблеток, щоб конкретно заспокоїтись.

— Ось це так підтримка — я подивився на подругу.

— Ну, пробач. Бачив би ти себе зі сторони. До речі, сильно прилетіло від батька?

— Серйозна розмова була, маму налякали цими криками... загалом я сьогодні переїжджаю в гуртожиток.

— Воу, ось так все серйозно?

— Так. Він мене хотів під домашній арешт посадити. Тому я й переїжджаю.

— Кепські справи.

— Це точно, але нічого, не буде мене повчати при кожній можливості. Тобі ж теж дісталось?

— Ага ще і як. Тато дійсно був злий. Дякувати Богу, що тривала наша розмова від сили три хвилини. Йому хтось подзвонив, тому він від мене відчепився. А зранку ми не бачились, бо я раненько поїхала.

— Пощастило. Я сьогодні до інституту на міському транспорті доїхав... довелось згадати що таке маршрутки та метро. Думав їхати електричкою, та запізнився на неї.  Їхав довго, маршрутка після метро з пересадкою. Це просто жах...

— Я вже давно не їздила на метро... А як ти тоді речі свої будеш перевозити?

— Водій довезе. Тато дозволив. Сказав, що їхати у міському транспорті з валізами це дуже складно.

— До речі, а ти знаєш, що твоя напарниця по роботі, як її там?

— Діана... Діана Лашкевич.

— Ага, так ось вона живе у гуртожитку в якому живу я. Я так розумію, ти приєднаєшся до нас.

— Що за маячня? Що ми забудемо у твоєму гуртожитку?

— Це питання до мене. Я живу у гуртожитку КПІ. Чомусь сказали жити саме там — подруга стенула плечима.

— Ясненько. І ти кажеш, що бачила Діану?

— Агась... хоча я її мигцем бачила, може й помилилась.

— Сподіваюсь, що помилилась. Щось не хочеться з цією дівчиною жити під одним дахом — сказав я та почув дзвінок свого телефону, тому мені довелось відволіктись від нашої бесіди. Дзвінки старости групи краще не пропускати. Я взяв слухавку.

— Слухаю, Маріє.

— Тебе викладач викликає на кафедру з приводу роботи. Сказав, щоб ти підійшов. Він до речі за годину вже йде, тому поспіши.

— Я зрозумів. — Поклавши слухавку, я подивився на Зоряну. — Мені терміново треба їхати в інститут. Викладач щось хоче.

— Добренько. Мені теж вже час, бо у мене ще є пара, а після у бібліотеку треба зайти. Тож зустрінемось у гуртожитку.

Ми попрощались, я поїхав в інститут. А в голові вертяться слова Зорі. “Діана живе в тому гуртожитку, що і я”. Щось слабо віриться... Хоча... Я ж їх завозив в той самий гуртожиток... здається. Трясця! Здається Зоря права.

 

Я підійшов до дверей кафедри. І в цей час я відчув, що хвилююсь. Не знаю чого й очікувати. Він на парі так на мене дивився суворим поглядом, що було лячно. А й, що буде то буде. Я постукав у двері та почув його голос. Він запросив мене зайти у кабінет. Я зайшов у кабінет, окрім нього у приміщенні більше нікого з викладачів не було. Лише цей сивий чоловік в окулярах сидить біля стіни та дивиться, щось у комп’ютері.

— Викликали?

— Загородній, проходьте, сідайте на стілець — чоловік показав рукою на стілець, який стоїть біля його столу. Я швидко підійшов та сів. А цей чоловік весь час дивився на мене — я чому вас викликав. Ви не здали роботу у парі, тому я вам задам особисту роботу. Яку ви повинні зробити самостійно. І термін даю два тижні.

— Але це замало... — не встиг я договорити як викладач перебив мене та посміхнувся.

— Ні. Це не мало часу. Мало часу це коли на роботу дається день. А у вас, Давиде, буде цілих два тижні. Тему оберете самі — ну, хоч на цьому дякую, подумав я. Я точно не виберу діалектизми. Бо ситий ними по горло. От би зустріти цю Діану та сказати їй, що я про неї думаю! Викладач дав мені папірець з назвами тем, і сказав, що я повинен обрати якусь з них.

А теми були такі:

“Українська мова у XX столітті”

“Сучасна українська мова”

“Ділова українська мова” і так далі. Всі теми я не став читати. Вибрав першу, яка мені сподобалась. Загалом вибрав я тему “Українська мова у XX столітті”. Як на мене, це цікава тема. І у мене є час лише два тижні. Ну, що ж треба буде посидіти за підручниками... А так не хочеться. Ну, хоч нормальна тема, а не ці діалектизми.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 25 26 27 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук"