Олександр Зоря-Заря, Ольга Заря - МарІуполь. Як ми виживали... Хроніка війни., Олександр Зоря-Заря, Ольга Заря

ДЕНЬ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ. "Нічний контроль, перевірки. Бердянськ. Тимчасовий притулок."

Олександр Зоря-Заря (текст і вірші)

 

ДЕНЬ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Холо́дний ві́тер, ти́ха ніч.

Контро́ль… або́ звича́йний о́бшук…

Розко́сі о́чі, як вогні́,

на те́бе ди́вляться воро́же.

Хроніка подій. 18.03.22 (п'ятниця)

1:00.

Добралися до контролю. Вийшли з машини. Холодно, як у січневу ніч. Перевіряльники з автоматами й білими пов'язками на рукавах спершу підійшли до Газелі. Старший серед них був із розкосими очима, мабуть, бурят. Побачивши в Газелі великого чорного собаку, він чистою російською сказав водієві, що пристрелить собаку, якщо той смикнеться. Собака нерухомо сидів, а водій, кинувшись до нього, почав благати не чіпати пса.

 

1:10.

Поки обшукували Газель, Валентин помітив автомобіль знайомого, який приїхав на контроль набагато раніше за нас. Навколо автомобіля роїлися військові. У тому автомобілі, крім знайомого, були дві жінки та четверо дітей. Підходити й дізнаватися причину затримки було необачно.

 

1:25.

Черга дійшла й до нас. Відкрив багажник. "Визволителі" порпалися з ліхтариками в наших речах без особливої зацікавленості. Відкрили салон. Побачивши дитину, що нічого не розуміє, сказали жінкам залишатися на місцях, а чоловікам вийти з машини і пройти з ними. Я пішов із синами. Мене зупинили, і головний бурят сказав: "Тобі, діду, не треба. Можеш залишатися тут".

 

1:35.

Було темно. Синів відвели вбік. Там їх допитували: звідки їдуть, куди, з якою метою; чим займаються, де працюють. Коли дізналися, що молодший працює на МК ім. Ілліча, поцікавилися, як він звідти вибрався. Побачивши в його очах здивування, пояснили йому, що всіх іллічівців "Азов" замкнув на комбінаті, як заручників, і не випускає. Ошелешений цією безглуздою новиною і щоб уникнути ексцесів, син відповів, що останні дні він не працював. Потім синів змусили роздягнутися до плавок. У мороз. Шукали татуювання, можливі сліди від носіння зброї тощо. Дякувати Богові, татуювань і зброї в синів зроду не було. Потім причепилися до взуття: мовляв, звідки в них військові берці. Син пояснив, що таке взуття видають на заводі для боротьби зі снігом...

 

Букси́р – це очі́кувань ни́тка тонка́ –

ряту́є наді́ю з поло́ну…

Між вчо́ра і за́втра вого́нь проскака́в –

Гаря́чі серця́ не холо́нуть.

 

1:50.

Перевірка закінчилася. Ми вирушаємо до Бердянська. Настя зателефонувала знайомим друзям у місті. Ті пообіцяли забрати її, Валика й Милану на ніч до себе. Сестра Ольга зв'язалася з подругою своєї дочки Тетяною, яка працює в Бердянську. Таня сказала, що її квартира і квартира її мами переповнені біженцями, але щось обов'язково придумає. Пообіцяла, що приїде її чоловік Віталій на машині й відвезе сестру Ольгу й мою дружину до мами Тетяни, а нас (чоловіків) до школи №3. Там приймають біженців. Порадила бути обережними, бо в місті багато непроханих гостей.

 

2:00.

В'їхали в Бердянськ. Недалеко від в'їзду нас зустріла на машині сім'я знайомих Насті й забрала Настю, Валика й Милану в свою однокімнатну квартиру, де вони живуть із дитиною…

 

2:05.

Дзвінок. З Німеччини зателефонувала дочка сусідки Валентини Миколаївни Олена. Питала, де її мама. Чому її не забрали. Була дуже засмучена. Наших відповідей (пішла з Олександрою Георгіївною з палаючого будинку, у машині на буксирі їхало сім осіб) не чула або не хотіла чути… Розмова закінчилася на підвищених тонах.

 

2:10.

Тут же на машині під'їхав чоловік Тетяни Віталій. Сестра і дружина відмовилися їхати без нас будь-куди. Сказали, що всі будемо разом. Вирішили десь поставити на стоянку нашу машину, і нас Віталій відвезе до школи №3. Тут виявилося, що й Артем на Газелі їде до школи №3. Отже, ми поїхали на буксирі за Газеллю, а Віталій нас супроводжував.

 

2:25.

Під'їхали до школи. Артем, щоби припаркувати нашу машину, попросив Віталія сісти за кермо замість мене, що й було зроблено. Шибки в машині були сильно обледенілі. Видимість близька до нуля. Проїхали 150-200 метрів, машину поставили. Віталій щиро здивувався, як ми доїхали в цій машині на буксирі до Бердянська й назвав це подвигом. Віталій пообіцяв допомогти зарядити наш акумулятор і сказав, що з приходом "гостей" величезні проблеми з паливом і великі перебої з харчуванням.

 

2:30.

Зайшли до школи. Брудні, немиті, не купані з початку березня, втомлені й невиспані. Нас зустріли волонтери. Записали всіх у якийсь зошит, дали кожному гарячий чай і бутерброд.

 

Приту́лок, де лю́ди живу́ть зазвича́й,

де ски́нули вто́му, як ка́мінь,

де ти́шу і вла́сну безпе́ку - за рай

душе́ю і се́рцем сприйма́ють.

 

2:40.

Нас повели на ночівлю. Дорогою проходили повз спортзал, встелений дуже щільно матрацами, на яких спали (тулилися) люди. Далі провели нас до підвального приміщення величезних розмірів. Воно було розбите на частини: одна - менша, інші більші. Очевидно, бомбосховище при школі. Його підлоги теж були всі в матрацах, на яких спали люди, вкриті укривалами. В одному місці між матрацами лежав великий лист картону. Нам сказали, що, на жаль, матраци закінчилися і видали спальні мішки. Ми на картоні влаштувалися одягненими в ці мішки, і всі одразу заснули міцним сном.

Це справжнє диво: ні вибухів, ні стрілянини, ні бомб... Одна тиша... Тиша! І так до самого ранку! Рай!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍