Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

На цьому й скінчилась наша нарада. Локвуд вирушив до Маллета, а ми заходились працювати з документами. Потім ми з Голлі потренувалися з рапірами, добряче спітніли, захотіли пити й залишили десятки нових дірок у солом’яних манекенах, підвішених до стелі тренувальної кімнати. Порошинки з нутрощів манекенів геть заповнили повітря. За вікном на Портленд-Роу вже починало сутеніти. Десь у Лондоні прикутий ланцюгом хлопчина чекав на свою смерть. На небі засяяли перші зорі.

8

Щоб дістатися до театру «Палас» у Стретфорді, найкраще було доїхати до Іст-Енду на метро. Відразу по четвертій годині ми з Джорджем і Голлі надягли робочі пояси, почепили до них рапіри, замкнули будинок і вирушили до станції метро «Бейкер-стріт», тягнучи за собою торбини з залізними стружками. Локвуд ще не повернувся від Маллета й мав приїхати до Стретфорда сам. Ми домовились зустрітись із ним біля театру.

Вечір випав чудовий. Осіннє повітря, що прогрілося за шість попередніх тижнів, досі залишалось теплим. Людей на вулицях було ще багато, проте ми вже відчували напруження, що завжди настає надвечірньої пори. Городяни пришвидшували ходу, їхні обличчя ставали зосередженіші — всі поспішали дістатися додому раніше, ніж настане час панування мерців. Сонце вже сідало за будинки, посилаючи на землю свої останні косі промені.

До Мерілебон-Роуд нам слід було йти провулком. Уже на його початку ми побачили незграбну постать, що вийшла до нас із-за смітника. Широко розкинувши руки, вона рушила нам назустріч. Лахміття на ній затріпотіло, й на мене війнуло гнилизною.

Голлі аж підскочила на місці. Я мимоволі вхопилася за руків’я рапіри.

— Привіт, Фло, — несподівано промовив Джордж.

Так, то була дівчина трохи старша за мене, хоч випадковий перехожий цього, напевно, не помітив би. У неї було опецькувате, заляпане брудом обличчя й проникливі сині очі. Волосся — світле, рідке й скуйовджене — зливалося з широкими потріпаними крисами солом’яного бриля. На дівчині були гумові чоботи й довга синя куртка, яку вона не скидала навіть у спеку. Про те, що може ховатись під цією курткою, Лондоном ходили справжнісінькі легенди.

Одне слово, то була панна Флоренс Боннер — Костомаха-Фло, славнозвісна продавчиня артефактів. Багато хто з продавців артефактів мав більш-менш розвинуті психологічні Таланти. Порпаючись на кладовищах, звалищах та інших далеких від пристойної публіки місцях, вони шукали Джерела, які оминули увагою звичайні агенти. Потім вони продавали ці Джерела шанувальникам Культу Привидів, колекціонерам з чорного ринку й навіть слідчим ДЕПРІК. Кому продати те чи інше Джерело, визначала пропонована за нього ціна. Кожен продавець артефактів працював на своїй ділянці: ділянка Фло містилась на мулистому, похмурому березі Темзи — саме там вона заповнювала свою полотняну торбину мокрими скарбами, на які краще було не дивитись. Вона дуже любила льодяники з лакрицею, Джорджа й Локвуда, а до мене — незрозуміло чому — теж ставилась цілком терпляче. Разом з Кіпсом вона належала до позаштатних, проте вкрай важливих співробітників агенції «Локвуд і К°».

— Привіт, Кабінсе, — відповіла Фло, блиснувши сліпучо-білими зубами, а потім, трохи подумавши, легенько кивнула нам з Голлі.

— Щось ти давненько до нас не заходила, — провадив Джордж. — Роботи, мабуть, багато?

Фло стенула плечима, й з її куртки попадали шматки засохлого мулу.

— Ні. Не дуже.

Запала тиша. Фло пильно дивилась на Джорджа, а він — так само на неї. Ми з Голлі зацікавлено спостерігали за ними обома.

— Ось що я роздобула, — сказала нарешті Фло. Вона витягла звідкілясь із-під куртки пакунок, загорнутий у брудну клейонку й перев’язаний брудним мотузком.

— Чудово. Дякую, Фло, — Джордж розстебнув куртку й заховав пакунок до внутрішньої кишені.

— Нема за що... — Фло потерла собі пальцем перенісся. — Як ся маєш, Джордже?

— Усе гаразд. А ти, Фло?

— Теж усе гаразд.

— От і добре.

— Умгу.

Не знаю, скільки ще тривала б ця дотепна розмова, якби з-за спини Фло не почулися кроки. Вона озирнулась, пробурмотіла: «Хай йому дідько, тільки не це» — і, майнувши вбік, умить пропала в пітьмі.

У провулку з’явились четверо чоловіків і за сигналом одного з них, найстрункішого, рушили до нас. Ми зупинились і напружились, бо відразу впізнали їх. Їхнім ватажком був молодик із коротко підстриженим волоссям і вусиками. Убраний у зеленкуватий твідовий костюм, він ще здалеку привертав до себе увагу тим, що рухався легко й тихо, наче вовк, що пробирається лісом. У його поведінці справді проглядалося дещо вовче — прагнення кинутись на жертву і розтерзати її, хоч і не просто-таки зараз, але скоро, дуже скоро.

Згідно з законом носити рапіру мають право лише ліцензовані агенти, однак для сера Руперта Ґейла, особистого охоронця Пенелопи Фіттес (то був саме він) ніякий закон був не писаний. Офіційно він не належав до жодної з агенцій, проте і в нього на боці, в промінні надвечірнього сонця, виблискував клинок. Троє чолов’яг, що прямували разом з ним, були вбрані в темно-сірі формені куртки агенції «Фіттес». Усі троє були високі, кремезні, з байдужими обличчями, й це надавало їм ще загрозливішого вигляду.

Сер Руперт тим часом, як і завжди, посміхався на весь рот. Навіть із віддаленої відстані було чути різкі пахощі його туалетної води.

— О, чарівні маленькі Локвудові помічниці, — сказав він. — Вийшли на вечірню роботу? А що це за смердючка тільки-но підходила до вас? — він позирнув углиб провулка. — Жебрачка, еге ж? І ви її зовсім не знаєте?

— Знаємо, — відповіла я. — Це справді жебрачка, як ви самі сказали.

— Її сморід ще й досі не вивітрився... Якщо вона чіплялась до вас, ви мали прикінчити її на місці. Щоправда, їй і так не вижити серед ночі на вулиці, Проблема сама потурбується про неї. Одного ранку ми знайдемо цю смердючку в рівчаку, вона зиритиме звідти в небо своїми мертвими очима, — сер Руперт явно перевіряв, як ми реагуватимемо на його слова, й буравив нас своїм хижим поглядом. Ми вперто мовчали, й тоді він додав: — А де ж ваш вельмишановний Локвуд? Він, сподіваюсь, ще живий? Тільки не кажіть мені, що він вирушив услід за своєю сімейкою, яка так полюбляє страждати від нещасних випадків.

Сьогодні я цілий день думала про порожню могилу на кладовищі, про те, як нерухомо Локвуд сидів біля мене на чужому надгробку, про те, що це