Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

— Аж ніяк, — почухав собі вухо Джордж. — Маріан де Севр — це просто сценічний псевдонім. Її справжнє ім’я — Доріс Бловер. Уперше публіка побачила її у виставі на пристані в Істбурні, сто років тому. Через п’ять років вона вже збирала повні зали в театрі «Палас» у Стретфорді. Тафнел казав нам правду: свого часу то була справжня зірка. Всі її номери базувались на трьох елементах — чуді, красі й загрозі моторошної смерті, — він похмуро глянув на нас. — Так само, до речі, вона жила й поза сценою.

— Пан Тафнел казав, що то була чарівна й жорстока жінка, — нагадала Голлі. — Одним-єдиним пальчиком манила за собою чоловіків.

— Так, то цілковита правда, — підтвердив Джордж. — Тогочасні дешеві газети рясніють історійками про заможних жонатих добродіїв, які шалено закохувались у Нещадну Красуню й зраджували через неї своїх дружин. Ці дружини кидались на неї просто серед вулиці. А сама Доріс — чи то пак Маріан — перебирала коханцями, наче фантиками від цукерок. Подейкують, що один такий невдаха наклав на себе руки, а Красуня, почувши про це, лише сказала, що «саме життя наслідує її мистецтво». Мушу вам пояснити, що всі номери Красуні обігрували одну й ту саму історію: кохання, зрада, страшна загибель.

— Справді чарівна жінка, — ущипливо зауважила я.

— А тепер не менш чарівний привид, — вів далі Джордж, порпаючись у своїх нотатках. — Анітрохи не дивно, що він з’являється саме в театрі «Палас» — цей театр правив Красуні за рідний дім багато років. Вона сотні разів виступала на його сцені зі своїми ілюзійними номерами, виставленими у вигляді коротеньких п’єсок. Кожна така п’єска закінчувалась інсценованою смертю, показаною глядачам з якнайбільшою жорстокістю. Та п’єска, під час якої вона загинула насправді, називалась «Помста султана». Простенька історійка про зрадливу дружину султана, що коїла всяку гидоту за спиною в чоловіка. Дізнавшись про це, султан звелів замкнути її в труні й проштрикнути цю труну півсотнею мечів, — Джордж поправив на носі окуляри й закінчив: — Уявіть самі, яке видовище побачили того вечора глядачі.

— Страшенно бридка п’єска, — пирхнула Голлі. — Невже хтось ходив таке дивитись?

— Ходили, ще й цілими натовпами, — відповів Джордж. — То була справжня сенсація. Або ось іще один її номер — «Полонена русалка». На сцену вивозили величезний скляний акваріум з водою, в якому плавала Красуня з фальшивим риб’ячим хвостом. Вона вдавала безневинну русалку, спійману ревнивою суперницею. Її заковували у важкі кайдани і...

— Відпускали на волю? — реготнула Голлі.

— Ні, кидали назад в акваріум, щоб вона потонула, — припустила я.

— Очко на користь Люсі, — оголосив Джордж. — Так, то був славнозвісний фокус. Красуня з годину «помирала» на дні акваріума, аж поки «непритомніла». Тоді спадала чорна завіса, що ховала Красуню від глядачів, і тієї ж миті вона — раз! — вискакувала з-за лаштунків цілісінька. Ні, не вискакувала, а все-таки виходила, адже на ній був фальшивий хвіст...

— І оце подобалось людям?! — скрушно хитнула головою Голлі. — Це ж нісенітниця! Як можна втопити русалку?

— І все ж таки виступи Красуні мали шалений успіх. Чоловіки захоплювались її розкішним тілом, а їхні дружини аплодували катові з мотузком, падінню русалки в акваріум, султанській варті з мечами... — посунувшись трохи в кріслі, Джордж запитав: — Що вас іще цікавить? Був у Красуні ще один відомий номер — «Дочка ката». Про те, як...

— Зараз я відгадаю! — підняла я руку. — Про те, як Красуня повісилась через нещасне кохання!

— Ще одне очко на твою користь! —усміхнувся Джордж. — Молодець, Люсі!

— А серед її героїнь були жінки, яких не вбизали? — спохмурніла Голлі.

— Ні. Ти, напевно, помітила це й сама. Усіх її героїнь топили, заколювали, труїли, жбурляли з висоти... Сюжет щоразу був той самий: спочатку на сцені показують удавану смерть героїні, а потім Красуня вибігає з-за лаштунків жива й здорова. Оплески, квіти, завіса, — Джордж замислено поморгав. — Це мало тішити глядачів тим, що самі вони досі живі.

Голлі знову пирхнула:

— Мене б таке не втішило. От уже гидка тварюка!

— А тепер, — застеріг Локвуд, — вона повернулась. У подобі злого привида-упиря. Цієї ночі нам доведеться бути вкрай пильними.

— Так, про це я вже подумала, — відказала я. — І вважаю, що на це розслідування повинні вирушити тільки ми з Голлі. Удвох.

— Удвох? — вирячився на мене Локвуд. — А нам з Джорджем що робити? Вдома байдикувати?

— Чому б і ні?

— Я не дозволю. Це надто небезпечно!

— А я згодна з Люсі, — озвалася Голлі. — Ми вже знаємо, що Нещадна Красуня спокушає тільки хлопців. Тож нам з Люсі це загрожує менше, ніж вам.

— Я так не вважаю. Нам з Джорджем уже доводилося стикатись із привидами гарненьких жіночок... — Локвуд гордовито реготнув. — Пам’ятаєш ту купальню в Гокстоні, Джордже?

— Купальню? — Джордж зняв окуляри й заходився пильно оглядати їх. — Ще б пак!

— До речі, історія з тими двома жертвами — не загадка, — провадив Локвуд. — І Чарлі Вад, і Сід Морісон — класичні психопати, дуже піддатливі до зовнішнього впливу.

— Правда, — підтакнув Джордж. — Хіба ви самі не помітили? Той хлопчина, про якого розповідав Тафнел... отой, що помер від нещасного кохання, — мало не заморив себе голодом. У такому стані він попрямував би навіть за бочкою в сукні. А Чарлі Вад, за словами того ж Тафнела, завжди був хворобливий. Можливо, навіть підсвідомо схильний до самогубства, тому й подався за привидом. Одне слово, обох цих хлопців не можна вважати фізично чи розумово здоровими.

— Щось я не розумію, — зауважила Голлі. — Тобто привид міг відчути цю їхню слабкість?

Джордж кивнув:

— Саме так. Ми знаємо, що Гості відчувають нашу тривогу й сум. Їх ваблять до себе люди, сповнені сильними почуттями. Те саме, можливо, стосується немочі та відчаю. Обидві жертви Красуні були зневірені, хоч і кожна по-своєму... Цілком очевидно, що хлопці легко піддалися чарам потойбічної Красуні.

— А ми не піддамося, — додав Локвуд. — Годі, закінчуймо. З нами буде все гаразд. Правда, Джордже?

— Авжеж. Ми в цій справі досвідчені фахівці, — погодився Джордж. — Люсі, поверни мені,