Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

— Може, ти чула там ангельські сурми? — поцікавився череп.

Ні, я нічогісінько там не чула. На Тому Боці панує мертва — по-справжньому мертвої — тиша.

— Я була надто заклопотана, щоб роздивлятись там на всі боки, — гордовито відповіла я.

— Отож-бо! І я так само, — підхопив привид. — Останні сто десять років я займаюся саме цим — виживаю. Якби тут не було мого любого Джерела... — привид ніжно притулився до бурого черепа посередині склянки, і його обличчя на мить полагіднішало, ніби наповнившись життям. — Тоді мені довелося б тинятись там серед темряви, разом з іншими безголовими йолопами. Інший Світ?! Ні, красно дякую! Це не для мене. Я намагаюсь завжди обертатись до світла, хоч мені це й нелегко. Особливо тоді, коли живі люди дошкуляють тобі всякими дурними запитаннями!

— А тоді, коли ти перебував у Домі Фіттес, про що тебе питала Маріса? — поцікавилась я, не дуже сподіваючись на відповідь.

В очах черепа блиснуло неясне світло:

— Давненько це було... Про що вона питала мене? Десь про те саме, що й ти. Про Інший Світ, про поведінку духів, що ми робимо й чому. ..А ще її цікавила природа ектоплазми.

— Ектоплазми? Навіщо це їй?

— Це взагалі дивовижна штука... — обличчя привида вивернулось так, що його брови й ніс вигнулись аж до дальньої стінки склянки. — Ектоплазма чує, спілкується, може прибирати будь-який вигляд — страшний, кумедний, непристойний... За останні п'ятдесят років я добре це засвоїв. Хочеш, покажу тобі свої найулюбленіші подоби? Оцю, наприклад, «Щасливого фермера»?

— Ні, дякую. Навряд чи Марісу зацікавили б такі фокуси.

— Правду кажучи, зони й не цікавили її. Викрутаси з подобами — це дурнички. Зрозумій інше: плазма — це частина тебе самого, що зберігається, виживає, переходить із одного світу до іншого. Можеш назвати її своєю сутністю, життєвою силою — як тобі до вподоби... Вона не гниє. Не вмирає. Не змінює своєї суті. Саме тому я й знаю, що Пенелопа Фіттес — це насправді Маріса, — обличчя притулилося до скла. — Бо сутність у неї точнісінько така сама.

— Навіть попри те, що вони такі різні з себе? — спитала я. Саме це найбільше пантеличило нас у словах черепа. Пенелопа Фіттес — пещена красуня у віці за тридцять років, з ніжною гладенькою шкірою й густим чорнявим волоссям. І Маріса — згорблена, висохла, зморшкувата сивенька бабця, принаймні на схилі своїх літ...

— Різні з себе?! — насмішкувато перепитав череп. — То й що з того? Це мене анітрохи не цікавить! От скажи мені, навіщо я воджу з вами компанію? — він реготнув. — Тільки не ображайся... Для мене це просто ще один спосіб довести собі, що я кращий за вас усіх. Окрім хіба Кабінса.

— Кого?! — я аж заморгала з несподіванки. — Чому це Джордж кращий за нас?

— Бо він єдиний, хто не переймається тим, який я з себе.

На дверях почулися кроки. Я озирнулась. То справді був Джордж — сонний і невмитий. Він увімкнув світло, позіхнув і запитав, завзято чухаючись у бганках своєї піжами:

— Що там балакає цей череп? Мабуть, знову якусь гидоту про мене?

— Та ні, всякі дурниці, — відповіла я, повертаючи важіль на кришці склянки. — Хочеш чаю? Як тобі вчора працювалось?

— В архіві? Чудово. Знайшов чимало цікавого. Потім про все розповім вам. Тільки спочатку поснідаймо, бо мені без їжі голова йде обертом.

— Мені теж.

Після розмови з черепом мені справді голова йшла обертом. А на годиннику, до речі, ледве-ледве повернуло на сьому ранку.

* * *

Локвуд приєднався до нас пізніше, ніж зазвичай, — уже після того, як прийшла Голлі і в нас розпочався робочий день. Він, здається, був у доброму гуморі, ми усміхнулись одне одному, проте ні словечком не згадали наш учорашній похід на кладовище. А далі перейшли до нагальних справ.

Ми домовились, що завітаємо до пана Тафнела о п’ятій надвечір, і в нас залишиться ще зо дві години, щоб оглянути як слід театр «Палас» і ярмарок. До нашого від’їзду Локвуд сподівався одержати нову рапіру та інше знаряддя, замовлене в Маллета на Бонд-стріт. До того ж нам мали підвезти новий запас залізних стружок, а ми з Голлі мали заповнити силу-силенну паперів д ля ДЕПРІК. Ба більше, ми збиралися ще й потренуватись у фехтувальній кімнаті. Роботи, одне слово, вистачало, одначе, як і щоразу перед новим серйозним розслідуванням, насамперед ми мали вислухати Джорджа. Задля цього ми й зібрались у підвалі, в нашій конторі.

— Насамперед коротенько розповім новини про справу Маріси, — розпочав Джордж, дістаючи зі свого пошарпаного шкіряного портфеля купу записників. — Як вам відомо, я вивчав походження Проблеми й початок діяльності Фіттес і Ротвела. Учора мені пощастило відвідати бібліотеку Гардімана, й там я викопав дещо цікавеньке. Тільки про це я розповім пізніше, коли зберу більше відомостей.

— А хіба бібліотеку Гардімана не зачинено? — запитала Голлі. Згідно з новими правилами ДЕПРІК, цілу низку бібліотек, де зберігались книжки з окультизму, було зачинено. За офіційною версією, бібліотеки зачинили, щоб зупинити поширення небезпечного Культу Привидів. Проте ми вважали, що цю заборону було спрямовано передусім проти надто вже допитливих учених-дослідників, на взірець нашого Джорджа.

— Правду кажучи, — відповів він, — я не мав права туди заходити без особливого дозволу. Але тамтешній наглядач — мій приятель. Домовитись із ним було легко... однак поговорімо про це пізніше. Учора в архівах моїм головним завданням був пошук матеріалів з історії театру «Палас». І, як ви зараз побачите, не без певного успіху...

Зручніше вмостившись у кріслі, Джордж порозкладав на столі свої записники і для початку розгорнув перед нами пожовклу театральну афішку, схожу на ту, яку показував нам Тафнел. На афішці була зображена та сама білява актриса, трохи в іншій, хоч і не менш зухвалій позі, а внизу красувався напис: «Дочка ката». Літеру «о» в слові «дочка» було намальовано у вигляді зашморгу.

— Он як, — задоволено кинув Локвуд, пускаючи по колу афішку. — Виходить, тобі вдалося щось розвідати про нашу Нещадну Красуню?

— Насамперед варто було дізнатись її справжнє ім’я, — зауважила я.

— Ось воно! — Локвуд тицьнув пальцем у куточок афішки. — Бачите? «За участю нашої зірки Маріан де Севр». Клас!