Джон Голсуорсі - Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі

позаду пролунав сестрин голос: «Як на мене, Сомсе, це жахлива картина»,— і, озирнувшись, він побачив Вініфред, яка підійшла до нього.

— Справді?— сухо відказав він.— Я дав за неї п'ятсот фунтів.

— Невже! Жінка така не буває, навіть як вона чорношкіра. Сомс невесело всміхнувся.

— Ти прийшла не для того, щоб сказати це.

— Ні. Ти знаєш, що Джоліонів хлопець саме гостює у Вела і його дружини?

Сомс рвучко обернувся.

— Що?

— Та-ак,— протягло мовила Вініфред,— він житиме в них: вивчає сільське господарство.

Сомс одвернувся й почав міряти кроками кімнату, але сестрин голос переслідував його:

— Я попередила Вела, щоб ні йому, ні їй не проговорився про давні справи.

— Чому ж ти мені раніше не сказала?

Вініфред знизала повними плечима.

— Флер робить усе, що їй заманеться. Ти завжди їй потурав. Та й що ж тут страшного, любий мій?

— Що страшного! — процідив Сомс.— Вона... вона...

Він прикусив язика. Юнона, хусточка, очі Флер, розпитування, а тепер ці затримки — симптоми здавалися йому такими зловісними, що, вірний своїй вдачі, він не міг висловити своїх побоювань.

— Здається мені, ти надто обережний,— почала Вініфред.— На твоєму місці я б нічого не приховувала від неї. Безглуздо думати, ніби дівчата тепер такі самі, як і колись. Звідки, не скажу, але знають вони, очевидно, все.

Незворушне обличчя Сомса конвульсивно смикнулося, і Вініфред квапливо додала:

— Якщо тобі важко говорити про це, то я можу взяти на себе.

Сомс похитав головою. Поки в цьому не було нагальної потреби, думка, що його улюблена дочка довідається про ту давню ганьбу, надто тяжко вражала його гордість.

— Ні,— сказав він,— тільки не тепер. І ніколи, як буде можливо.

— Дурниці, брате. Сам знаєш, які люди.

— Двадцять років — довгий час,— сказав Сомс.— Хто про це пам'ятає, крім нашої рідні?

Вініфред промовчала. Що далі, то дужче вона прагнула миру й спокою, яких замолоду позбавив її Монтегю Дарті. А оскільки картини завжди діяли на неї гнітюче, незабаром вона пішла вниз, у вітальню.

Сомс пройшов у куток, де поряд висіли його справжній Гойя і копія фрески «La vendimia». Поява у нього картини Гойї може бути яскравим прикладом того, як заплутується в павутинні власницьких потягів і пристрастей барвистокрилий метелик — людське життя. Прадідові високородного власника картини вона дісталася під час одного з походів у Іспанію — шляхом відвертого грабунку. Високородний власник не уявляв собі її цінності, поки в дев'яностих роках один заповзятливий критик не відкрив світові, що іспанський художник на ім'я Гойя — геній. Це була звичайна собі картина Гойї, проте чи не єдина в Англії, і високородний власник прославився. Маючи великі статки й відзначаючись тією аристократичною культурою, яка нехтує суто чуттєві втіхи й грунтується на здоровішому принципі, що людина повинна знати все і відчайдушно любити життя,— він твердо вирішив, поки живий, тримати у себе річ, котра так його прославила, а після смерті відписати її державі. На щастя Сомса, 1909 року палата лордів зазнала запеклих нападок, і високородний власник стривожився й розгнівався. «Якщо вони вважають, що можна безкарно грабувати мене з усіх боків,— сказав він сам собі,— то вони помиляються. Поки мене не чіпають і дають спокійно тішитися життям, держава може розраховувати на те, що після моєї смерті вона дістане у спадок кілька моїх картин. Але якщо держава збирається цькувати мене й грабувати, то хай я буду проклятий, коли не продам до бісового батька всієї колекції. Не шануєте моїх патріотичних почуттів, то й не сподівайтеся, що я віддам вам свою власність». Кілька місяців у нього визрівала ця думка, а потім якось уранці, прочитавши промову одного державного діяча, він телеграфував своєму агентові, щоб той приїхав разом із Бодкіном. Оглянувши колекцію, Бодкін, чия думка про ринкові ціни мала найбільшу вагу, заявив, що з повною свободою дій, продаючи картини в Америку, Німеччину та інші країни, де ще шанують мистецтво, можна одержати за них куди більше грошей, ніж в Англії. Патріотичні почуття високородного власника, сказав він, добре відомі, але в його колекції мало не всі картини — унікальні витвори мистецтва. Високородний власник намотав це собі на вус і вичікував іще одинадцять місяців. На дванадцятому місяці він прочитав нову промову того самого державного діяча й телеграфував агентові: «Дайте Бодкінові свободу дії». Саме тоді у Бодкіна і виник задум, який урятував Гойю і ще дві унікальні картини для батьківщини високородного власника. Однією рукою Бодкін пропонував картини на чужоземний ринок, а другою складав список приватних англійських колекціонерів. Діставши пропозицію найвищої, на його думку, ціни від якого-небудь чужоземного колекціонера, він пропонував картину і встановлену ціну увазі вітчизняних колекціонерів і закликав їх із патріотичних почуттів заплатити більше. В трьох випадках (включаючи й Гойю) з двадцяти одного він досяг своєї мети. Чому? Бо один з колекціонерів, гудзиковий фабрикант, бажав, щоб його дружина іменувалася леді Баттонс [73]. Тому він придбав за великі гроші одну з унікальних картин і подарував її державі. Його друзі казали, що це «один із пунктів його стратегічного плану». Другий колекціонер ненавидів Америку і купив унікальну картину, щоб «допекти клятим янкі». Третій колекціонер був Сомс, який, тверезіше міркуючи, аніж інші, купив картину після поїздки в Мадрід, бо переконався, що Гойя поки ще йде вгору. Тепер, щоправда, він не в моді, проте слава його ще попереду; і, дивлячись на цей портрет, який нагадував своєю прямотою Гогарта і Мане, але водночас вражав своєрідною гострою красою малюнка, Сомс дедалі більше впевнювався, що не помилився, хоч і заплатив великі гроші,— жодна картина ще не обходилася йому так дорого. А поряд з портретом висіла копія «La vendimia». Ось вона, мала пустунка, дивиться на нього сонливо-замріяним поглядом, тим поглядом,