Улас Олексійович Самчук - Волинь

— Ну, от… Ти бачиш, І я хочу бути таким Блеком чи таким Нельсоном. Думаєш, не можу?

— Чому? Можеш, — відповідає Наталка.

— Але я мушу звідсіль іти. Тут нема місця.

— Куди ж ти підеш?

В це питання Наталка вкладає можливо більше спокою. Але слова не виходять рівними…

— А-а! Наша країна дуже велика, Наталко. Дуже велика. — Він намагається їй пояснити, яка велика його країна. Вона не зовсім це уявляє. Вона ніколи не була далі, як у Крем'янці. Хто зна, яка та країна.

— І ти мене покинеш? — питає потім Наталка… Володько боїться їй відповісти.

— Ти все одно не будеш моя.

— Коли б ти тільки хотів. Ти ж знаєш.

— Ах, Наталко! — пристрасно викрикує Володько. — Я дуже багато люблю. І то нараз. Люблю нашу землю. Люблю батьків. Люблю світ і люблю тебе. Я все люблю!

Враження, що зробила прочитана книжка, довго не залишало Володька. Його це підсилило. Він не тільки мріяв, але й хотів. Його мрія спліталась з планами, як досягнути вимріяного. Навкруги стоять «обставини». Нема грошей.

Нема пашпорту. Нема свободи. Границя. Ну? Що робити?| А треба щось робити. Так не можна.

Володько живе свої дні напружено, радісно. Все буде добре. Він знайде вихід з цього положення. Одначе за його обрієм вже збиралися хмари. Щось буде. Часами, коли його душа втихомирювалась, він чув щось непевне. Іноді йому снились турботні сни. Він тікав, за ним бігла стежа. Він ховався, відбивався від напасників. Все це збільшувало його підсвідомий неспокій. Але не було часу піддаватись цьому. Та одного разу, коли Володько прийшов на пробу, до нього підступив Ілько.

— Слухай, — сказав він. — Наталка більше не прийде на проби.

— Чому? — швидко запитав Володько і насторожився.

— Ти сам знаєш. У неї скоро весілля. А ти запиши її в спокої. Я так хочу. Це Володька обурило.

— Але ж, Ільку! Зрозумій. Ми перед самою виставою. За тиждень все готове. Ми не сміємо самі розбити це. Стільки праці.

— Сестра не може, — понуро й твердо проговорив Ілько.

— Наталка грає головну роль. Ніхто її не заступить.

Пан Рона здивований і сердитий. Всі обурені.

— Як то? Чому? Чому не піде Наталка? — налягали на Ілька.

— Не піде і все! Не мушу вам казати! Він знає! — викрикнув Ілько й тикнув рукою на Володька.

Більшість знали, про що йде. Не знав тільки пан Рона.

— Посвятіть нас у ваші трагічні таємниці, — казав він напівжартом. — Ми сплетем дві драми в одну… Любов?

Ніхто не засміявся, тільки дехто підсміювався. Між ними був Кіндрат. Він вже давно знає «що в світі робиться». Але не моє, не лізь. Він знає, де Володько по вечорах зникає…

Але що робить Ганка? Вона забилась у самий кут, трошки почервоніла, споважніла й мовчить. Потім вона непомітно висмикнулась і зникла. Володько навіть не бачив, як це сталося. Вона вже догадалась, у чім справа. Вже й так давно догадувалась. Пан Рона дуже зацікавився.

— Володьку, — сказав він вже серйозно, — Хочу з вами поговорити.

Володько вийшов і проговорив прилюдно:

— Андрію Андрійовичу! Нічого нема. Скажу вам всім:

Ілько боїться за свою сестру. Це дуже дивно. Вона вже не дитина, а скоро має весілля…

Вечір пройшов напружено, цікаво, схвильовано. Центром уваги був Володько. Наталки не було зовсім. Володько дуже хотів її побачити й не знав як. Пан Рона вже надворі, коли розходились, підійшов до Володька й почав говорити:

— Володьку. Краще признайтесь. Що сталося? Володькові неприємно, що втручаються в його справи.

— Нічого! — різко й коротко відповів він. — Просто Ілько збожеволів.

Володько дійсно не знав, що сталося. Покликав Сергія, але й той не знає. Тільки догадується: Наталка, напевно, не хоче Івана. Але що собі думає Ілько? Вистава мусить відбутися! Ми будемо вимагати.

— Ільку! — гукнув Сергій. — Ходи сюди. Ілько залишив товариство Антона й Демида й підійшов до Сергія. Всі троє — Володько, Сергій та Ілько пішли дорогою.

— Що тебе напало, Ільку? Здурів? Вистава. Хочеш її розбити? Боїшся за сестру?

— Ні. Не боюсь, — проговорив Ілько. — Але Володько сам винен. Він закрутив їй голову. Батьки сердиті. Вона знов робить веремії. Не хоче Івана… Ви ж знаєте, що вона мусить вийти заміж…

Володько мовчав. Ішли дорогою в напрямку до Сергія. Зрівнявшись з дяківською садибою, з-під Григоркової брами хтось неголосно покликав Володька.

— Хто там? — сказав Сергій.

— А тобі нащо знати? — почувся знов голос. Там було темно й не видно, хто говорить. Голос дівочий… Володько подумав, що це напевне Наталка.

— Я йду, — сказав він. Попрощався й відійшов. Але помилився. Кликала його Вірка Григоркова. Вона повела Володька в сад, і там побачив Ганку. Сиділа на перелазі, загорнута в хустку, й мовчала. Вірка одразу відійшла. Навмисне лишила їх самих. Це Володькові неприємно. Та ж він зовсім не знає, що має казати цій дівчині. Зовсім не знає. А казати щось треба.

— Нічого, Володьку, — проговорила дівчина. — Я нічого. Я тебе не буду держати. Я… — але вона не договорила, не видержала, вибухнула плачем, зірвалась і хотіла кудись бігти. Володько схопив її за руку. Вона шарпалась і все казала:

— Пусти! Пусти! Ой, пусти мене!

— Ганко! Отямся! Прошу тебе! Нащо ж ти мене кликала? Вона сіла знов на перелазі, тяжко хлипала, втирала очі хустиною, що тримала в лівій руці. Володько все повторяв:

— Ганко. Отямся. Ну, що хоч' сказати?

— Ти… зна… єш, — хлипала вона, мов мала дитина. Володькові зробилось її шкода. Підступив до неї ближче, обняв і пригорнув. Вона не боронилась.

— Ганнусю! — сказав він тихо й ніжно. — Не плач, люба! — гладив її рукою по волоссю. Вона все-таки плакала, хлипала, тримала хустину біля очей. У саду зовсім темно, й Володько не може бачити її. Потім вона встала.

— Ходім, — ледве чутно проговорила. — Проведи мене. Володько її провів. Мовчали. Вона сказала йому все своїми сльозами. Він, зрештою, розумів її мову, але як міг відповісти. Нема відповіді. І, аж прощаючись, запитав її:

— Будеш ходити на проби? Вона довго не відповідала.

— Не буду. Не можу з нею… Не хочу її бачити… — сказала по часі.

— Але ж вона нічого не винна. Винен я.

— Вона знала, що ти ходиш зо мною…

Володько почував себе дійсно погано. У ньому боролось дві сили: добра й зла. Він хотів би віддати себе цій дівчині, а з другого боку, не міг. Одночасно мусить вмовити її, щоб ходила на проби. Що може на неї вплинути? Підлесливість, брехня? Брр! Йому бридко,