Сюзанна Кларк - Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк

У відповідь Джек Старгаус трохи помовчав, а потім таки визнав, що не служив у м-ра Брауна. Сказав, що працював на іншу сім’ю в околиці. Йому в них подобалося, він старався і був од того щасливий; та інша челядь казна-чому його незлюбила, хоча так бувало й до того. От одна зі служниць і стала на нього наговорювати, тому його звільнили. А м-ра Брауна він бачив одного разу, ще багато років до того. Старгаус дуже перепрошував у м-ра Таббса за свої неправдиві слова та не знав, чим зарадити.

На це все м-р Таббс заявив, що немає сенсу вигадувати нові історії. Він знає, що Старгаус із народу фейрі, але кучеру нема чого боятися: м-р Таббс нікому нічого не розповість, просто хоче поговорити про його рідний дім та одноплемінників.

Спершу Старгаус узагалі не міг утямити, про що мова, а коли нарешті зрозумів м-ра Таббса, марно протестував, переконуючи хазяїна, що сам він людина та англієць. М-р Таббс йому не повірив.

Після цієї пригоди куди би Старгаус не подався, чим би він не займався, повсюди на нього чатував м-р Таббс із сотнею запитань про фейрі та їхню країну. Від цього життя Старгауса стало геть нещасним (притому, що м-р Таббс ніколи його не ображав і поводився з ним завжди чемно), а тому він мусив покинути свого хазяїна. Все ще безробітний, в одній саутвеллській пивниці[418] він познайомився з чоловіком, котрий переконав його подати на колишнього хазяїна в суд за знеславу. Відтак знаменитим рішенням суду Старгаус Джек став першим чоловіком, визнаним людиною відповідно до англійських законів. Однак цікавий прецедент мав сумний кінець як для Таббса, так і для Старгауса. Таббса покарали за невинне жадання познайомитися з фейрі, і він перетворився на повсюдне посміховисько. Глузливі карикатури на нього друкували в газетах Лондона й Ноттінґема, Дербі й Шеффілда, а сусіди, з котрими він до того щонайприязніше приятелював, тепер відмовлялися його бачити. Тимчасом Старгаус виявив, що ніхто не найматиме кучера, здатного піти судом проти хазяїна; він був змушений братися за найбільш негідну роботу, невдовзі занепав і сильно збіднів.

Казус Таббса і Старгауса цікавий ще й тим, що своїм прикладом довів: люди повсюдно вірять, ніби не всі фейрі покинули Англію. Чимало англійців та англійок гадають, ніби їх повсякчас оточують фейрі. Когось невидимо, когось — під парсуною правовірних християн, і ми навіть можемо бути з ними знайомі. Століттями вчені сперечаються на цю тему, та єдиного висновку так і не дійшли. (Прим. авт.)

47

У Сімона Бладворта несподівано завівся прислужник-фейрі: прийшов, запропонував свою службу, назвався Баклером. Сьогодні всякий школяр знає, що ліпше було би Бладворту розпитати його побільше, ґрунтовніше, аби зрозуміти, ким же був той Баклер і навіщо взагалі прибув із Фейрі. Служити якомусь третьорядному англійському магу?

Баклер виявився беручким до всякої магії, і справи Бладворта в крихітному містечку сукновалів Бредфорд-на-Ейвоні різко пішли вгору. Тільки раз той Баклер наразився на труднощі, коли в несподіванім нападі люті знищив якусь книжечку капелана лорда Лавела.

Чим довше залишався Баклер у Бладворта, тим більшої сили він набирав, і коли набрався її вдосталь, то одразу перемінив свій вид: старе дрантя змінилося добрим вбранням, поцуплена в снісаря пара іржавих ножиців перетворилася на меч, а худе й рябе лисяче обличчя — на блідий і прекрасний лик людини. Ще й підріс фути на два-три. Таким — а це була його справжня подоба, бо чарівною плюгавістю він завдячував ворожим чарам — він одразу припав до вподоби місис Бладворт та її донькам.

Одного гожого ранку, в травні 1310 року, коли Бладворт був у від’їзді, місис Бладворт помітила на кухні в закутку високу шафу, якої там раніше ніколи не стояло. У відповідь на її питання Баклер заявив, що цю магічну шафу тут поставив він. Мовляв — завжди шкодував, що в Англії так рідко вдаються до магії. Сказав, ніби йому болить од того, як багато місис Бладворт і її донькам доводиться мити посуд, мести підлогу, варити їжу та прибирати від світання до смеркання, коли їм, на його думку, годилося б сидіти на перинах, у коштовних сукнях із прикрасами та смакувати різними наїдками. Він, подумала місис Бладворт, має рацію. Потім Баклер розповів, як часто він дорікав її чоловікові за неспроможність полегшити життя місис Бладворт, зробити його приємним, одначе Бладворт геть його не слухав. Місис Бладворт відповіла, що її це аніскілечки не дивує.

Далі Баклер сказав, що, ступивши до шафи, місис Бладворт опиниться у чарівному місці[419], де навчиться заклинань, які допоможуть їй вмить упоратися з будь-якою роботою, зробить її прекрасною в очах будь-кого, хто кине на неї свій погляд, нагортатимуть нізвідки гори золота, коли б їй того не закортіло, змусять чоловіка в усьому коритися і т. д, і т. п.

Скільки ж тих заклинань, поцікавилася місис Бладворт.

Близько трьох, припустив Баклер.

І складно їх опанувати?

Геть ні! Навіть дуже просто.

А довго вчитися?

Ні, недовго. Навіть устигнете до служби в церкві.

Того ранку сімнадцятеро людей ступили в Баклерову шафу, і більше їх в Англії ніхто не бачив; поміж них — місис Бладворт, її двійко молодших дочок, двоє покоївок і двоє слуг, дядько місис Бладворт і шестеро сусідів. І тільки Марґарет, Бладвортова старша, відмовилася піти з ними.

Король Крук відрядив із Ньюкасла двох магів, котрі мали розслідувати пригоду, і ця історія відома саме з їхніх реляцій. Головним свідком стала Марґарет, яка на додачу розповіла, що по поверненню «мій сердешний батечко попри всі мої благання зумисне ступив у ту шафу, щоби їх порятувати. І більше звідти не вийшов».

Минуло двісті років, і д-р Мартін Пейл подорожував по Фейрі. У замку Джона Черевика-із-Падубу (стародавнього й могутнього князя фейрі) він зустрів людську дитину, семи- чи восьмирічну дівчинку, дуже бліду та виснажену. Вона назвалася Анною Бладворт і сказала, що, здається, живе у Фейрі вже майже два тижні. Їй наказали перемити посуд — гору брудних горщиків. За її словами, вона їх мила з найпершого дня, а коли скінчить роботу, зможе повернутися до батьків та сестер. За день-два вона збиралася впоратися з роботою. (Прим. авт.)

48

Френсіс Саттон-Ґроув (1682–1765) — маг-теоретик; написав два трактати: «De Generibus Artium Magicarum Anglorum»[420] (1741) і «Приписи та описи» (1749). Навіть м-р Норрелл,