Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

Поколювання пішло по нозі, де вагою тіла вона вдавлювала її в

трубу. А є ж іще який спосіб добути й журнали Мертрі. Треба

було тільки пригадати, як увести запит про розподілені

журнальні дані.

Щось десь у цьому руйновищі брязнуло, й відлунки пішли

гуляти по всьому простору, мов хто вереснув у соборі. Подумала: що, коли Мертрі подивився вгору й розгледів світло її екрана

тут, у цьому її сорочому гнізді? Почекати. Почекала. Пробринів

виклик. Мертрі з’єднався. Вона заплющила очі. «Ну вже, —

подумала. — Зникни! Просто щезни!»

Виклик припинився, і вона подіставала журнали, а поміж них

знайшлися й записи Мертрі, й один — один! — виклик отримав

відхилення. Це мов знову опинилася в школі на уроці

математики. Умови задачі: одна перелякана екзобіологиня

перебуває на висоті чотирьох метрів над землею, а лютий

безпеківець-хижак на відстані прямого зв’язку з нею в точках a,

b і c. У точці d той хижак отримав відхилення зв’язку, з часовим

відставанням менше двох десятих секунди, бо через ту кляту

загальмованість обробки даних сигнал доходив із запізненням, а

отже, все воно…

Але ж відставання однакове у всіх випадках, чи не так? Тож

якщо добути різницю…

Світ десь відринув. Її пальці зацокотіли по екрану, вмикаючи

калькуляційні дисплеї, добуваючи цифри з журналів, вибудовуючи діаграми. Страх, скорбота й дикий тваринний ляк

були все ще з нею, але вони були просто повідомлення, й вона

могла знехтувати їх. Заболіла та, опорна нога, а потім і заніміла.

Вона змістила її на кілька сантиметрів: хай краще трохи

поболить.

Голден перебував за сто десять метрів від неї. І за сто п’ятдесят

від Мертрі. Змогла вона визначити й те, де стояв Мертрі, коли

робив усі свої спроби законтактувати з нею. Це мов така собі

тригонометрична задачка, але тут хибний розв’язок означав

смерть. Голден перебував — і це приблизно, згрубша, якщо

припустити, що вона не схибила у своїх рівняннях та що всі

випадки відставання в обробці даних ручним терміналом є

ідентичні, — перебував він в отих-о складнющих вузлах у самому

центрі, й трохи правіш, усієї побудови, де ці чогось-проводи

сходилися в якійсь подобі величезного чорного крила. Елві

вимкнула свій ручний термінал і почала спускатися вниз. Коли

ж вона опинилася на такій поверхні, по якій можна йти, її нога

просто заверещала. Голки, шпильки і при шпильки. Та байдуже

про це! Так швидко, як тільки могла, вона закульгала в напрямі

тієї віхи, яку знайшла допіру. Тепер їй начхати на Мертрі. Вона

мала на чому зосередитися.

Але продертися крізь цей промисловий комплекс було тяжче, ніж пройти джунглі без мачете в руках. Вона протискалася в

щілини між машиноподібними структурами і нахильці

проходила, а раз навіть на животі повзла попід чимсь навислим.

Була впевнена, що йде у правильному напрямку, певна, що

дістанеться туди й щонайменше переконається, чи правильно

все розрахувала… й раптом ступила на якийсь плаский залом та

мало не звалилася в якесь мов провалля.

А там, унизу, на глибині метрів ста щось гуркотіло. Там, долі, рухалася туди-сюди низка вогнів: по підлозі, на обидва боки, до

самих стін. Над цим проваллям мережа чогось-проводів

розгалужувалась, а нижче тяглися, неначе мости, якісь подібні

до сухожиль вузли. Елві рушила по тому заломові, переступаючи через білі ґудзуваті парості, що виганялися

начебто із тих глибин. За кілька хвилин і знайшла щось

перекинуте через той котлован, хоча то був не міст.

Переважно воно було пласке, але краї хилилися до провалля; поверхня тієї «кладки» являла собою дротяну сітку, накинуту на

щось подібне до довжелезного язика. І ніякого тобі поруччя.

Коли ж вона ступила на «кладку», язик відреагував на неї: засіпався, пішов хвилями, от ніби хотів перетягнути її на той бік.

Елві розвела руки на боки для рівноваги й дрібними крочками

рушила через ту розколину. Два метри, чотири, п’ять… — і ось

вона вже й на тому боці. Прихилилася до стіни, обхопивши

голову руками, аби швидше перестала паморочитися. Та

широчезна крилоподібна структура