Джон Голсуорсі - Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі

як вона опанувала мистецтво, яке здавалось йому нездоланно важким. Справді, вона, мабуть, вважає його безнадійним телепнем!

Погляд сестри, що стежила за ним трохи здивовано, таки примусив його поглянути на Флер; але очі дівчини, широко розплющені й промовисті, почали благати: «Бога ради, не дивися!» — і примусили його поглянути на Вела, а Велова посмішка примусила Джона втупитись у свою котлету, в якої, на щастя, не було ні очей, ні посмішки, і він поквапився її з'їсти.

— Джон збирається стати фермером,— почув він голос Голлі,— фермером і поетом.

Він докірливо глянув на сестру, побачив її лукаво зведену брову, точнісінько як у їхнього батька, засміявся й відчув себе краще.

Вел розповів про зустріч із мосьє Проспером Профоном — і дуже до речі, бо, розповідаючи, він дивився на Голлі, а вона на нього, тим часом як Флер, ледь насуплена, здавалося, думала про щось своє, і Джон нарешті міг глянути на неї. Вона була в білій сукні, дуже простій і добре пошитій; руки були голі, у волоссі біла троянда. В цю коротку мить, коли він уперше вільно поглянув на неї після напруженої ніяковості, вона ніби линула в повітрі — таке враження буває, коли ми дивимося в темряві на струнку білу вишеньку; вона вразила його, наче вірш, що забринів у пам'яті, наче мелодія, що долинає з далини і завмирає.

Він зніяковіло міркував, скільки їй років,— вона трималась так впевнено й здавалася куди досвідченішою за нього. Навіщо приховувати, що вони вже зустрічалися? Він пригадав материне обличчя, ображене й збентежене, коли вона відповіла: «Так, вони наші родичі, але ми з ними не знайомі». А мати його залюблена в красу. Невже, познайомившися з Флер, вона не захоплюватиметься нею? Не може бути!

Залишившись після обіду вдвох із Велом, він поважно попивав портвейн і відповідав на запитання свого новоявленого зятя. Щодо коней (вони завжди були в центрі уваги Вела), то Джон може брати для прогулянок молодого гнідого, хай сам його сідлає, розсідлує і взагалі доглядає після прогулянки. Джон сказав, що все це він звик робити вдома, і побачив, що господар став про нього кращої думки.

— Флер,— мовив Вел,— іще невправна наїзниця, але вона здібна. От її батько — той не відрізнить коня від колеса. А твій батько їздить верхи?

— Раніше їздив, але тепер... Розумієте, він...

Джон затнувся, бо не міг вимовити слова «старий». Батько його старий, а проте й не старий; ні, зовсім ні!

— Розумію,— мовив Вел.— В Оксфорді я знав колись твого брата, того, що загинув у бурській війні. Якось ми з ним побилися в університетському саду. Дивний то був випадок,— додав він замислено,— через нього сталося чимало подій.

У Джона широко розплющилися очі; все штовхало його до історичних досліджень. Але з порога почувся лагідний сестрин голос:

— Ідіть до нас— І Джон підвівся; бо серце його завжди рвалося до сучасного.

Флер заявила, що «такого чудового вечора нічого сидіти в чотирьох стінах», і всі четверо вийшли надвір. У місячному сяйві роса блищала памороззю, і старий сонячний годинник відкидав довгу тінь. Два самшитові живоплоти, темні й квадратні, що стикались під прямим кутом, відгороджували садок. Флер звернула в прохід між ними.

— Ходімо!— гукнула вона.

Джон озирнувся на інших і пішов за дівчиною. Вона привидом линула між дерев. Над нею мерехтіла біла краса, наче зіткана з шумовиння, пахло старими стовбурами і кропивою. Флер зникла. Він подумав, що згубив її, і раптом мало не наскочив на неї: вона стояла нерухомо.

— Правда, чудово?— вигукнула вона, і Джон відповів:

— Так!

Вона простягла руку, зірвала Яблуневий цвіт і стала крутити його в руках.

— Можна, я зватиму вас просто Джон? І на ти?

— Звичайно, можна.

— От і гаразд! Але ти знаєш, що наші родини ворогують?

Джон весь похолов:

— Ворогують? Чому?

— Романтично й безглуздо. Саме тому я й вдала, що досі ми ніколи не зустрічалися. А знаєш, устаньмо завтра рано й погуляємо вдвох до сніданку, щоб з'ясувати все. Я не люблю марудитися, а ти?

Джон пробурмотів у захваті, що він згоден.

— Отже, о шостій. А твоя мати, по-моєму, дуже вродлива.

Джон палко підхопив:

— Авжеж, дуже.

— Я люблю красу в усіх її виявах,— провадила Флер,— але щоб вона неодмінно хвилювала. Проте грецького мистецтва я не визнаю.

— Як! Навіть Евріпіда?

— Евріпіда? Ой ні! Я не терплю грецьких трагедій: вони страшенно довгі. Я вважаю, що краса завжди швидкоплинна. Я, наприклад, люблю подивитися на якусь картину і втекти. Не люблю, коли одразу багато чогось. Поглянь!— Вона підняла яблуневий цвіт до місячного проміння.— Як на мене, це краще, ніж увесь сад.

І раптом другою рукою вона схопила Джона за руку.

— По-моєму, найогидніше в світі — це обережність. А ти як гадаєш? Понюхай місячне світло!

Вона кинула в нього квіткою, і запаморочений Джон погодився, що обережність — найогидніша річ у світі, і, нахилившись, поцілував пальці, що тримали його руку.

— Гарно й по-старосвітському,— спокійно мовила Флер — Ти нестерпно мовчазний, Джоне. Хоч я люблю мовчанку, коли вона раптова.— Вона відпустила його руку.— Ти, мабуть, подумав тоді, що я згубила хусточку навмисне?

— Ні!— вигукнув Джон, глибоко вражений.

— Так от, я навмисне її впустила. Ходімо назад, а то вони подумають, що ми заховалися від них навмисне.

І знову вона полинула, наче привид, між деревами. Джон пішов