Улас Олексійович Самчук - Волинь

Вібрації її тіла передаються на Володька. Він тоді забувається й йому здається, що земля під ним вгинається.

Додому верталися пізно.

— То нічого, — казала Наталка. — Висплюся.

— А прийдеш завтра? Прийдеш! Правда, прийдеш? Володько вертається завжди далиною. Сюдою найкраще йти. Тут не ходять люди. Свіже, передранкове повітря охолоджує його розпалене чоло… Часом заходить до криниці, сідає на цебрині, черпає долонею кришталево-чисту воду й п'є. Навкруги велика тиша. Думає про себе й Наталку. Що буде з нею? Ще кілька тижнів, ще місяць, і вона не його. Вона належатиме іншому. Як буде він без неї? Як? Любить її, не може бути без неї. Колись цього не розумів, але тим краще розуміє це тепер. А чи може з нею одружитися? Ні. Що з нею робитиме? Куди піде? Ні батько, ні мати не дозволять цього, І сам він знає, що це неможливе. Про це навіть не сміє ніхто знати. Ні Ілько, ні Ганка, ні Іван, навіть Йон. Цей ніби з презирством ставиться до жінок, але все те брехня. Він любить Наталку. Можливо, він і Володька через неї ненавидить. Він не знає, що між тими є, але знає що є щось…

І це помічають інші. Вони зустрічаються вечором у читальні. Вони разом грають. Часом вони непомітно сходяться й щось говорять. Ілько уважно слідкує за своєю сестрою… Він знає її. Може бути погано…

Ще гірше з Ганкою. Вона також ходить до читальні, але чому Володько уникає її? Чому відмовляється провести? А як проводить, чому такий байдужий і холодний? Колись того не було…

Але Ганка розумна й горда дівчина. Вона не хоче виявити своїх сумнівів. Вона тільки іноді каже:

— Володьку. Ти мене вже не любиш. Правда, ні? Ну, скажи… Це ж правда…

Що їй відповісти? Мила, добра, весела Ганка. Знає її від дитинства. Любив її. Ходив з нею прилюдно.

— Не кажи так, Ганко, — говорить він. — Не кажи так…

— Але то ж правда, — налягає вона…

— Ні.

— Можеш забожитись?

Починає говорити їй про все, що разом пережили. Згадує минуле. Як може її не любити?

Вона слухає уважно, не перебиває… Увага її аж надто велика. Так, ніби хоче вловити в тих словах все, що між ними заховане. А потім каже:

— Вірю. Ти любиш мене… Але ти мене не кохаєш. Ні, ні… Мовчи!

Після цього й сама мовчить. Він також не знає, що сказати…

— Ах! — зрезигновано перериває мовчанку Ганка… — Інакше й не могло бути…

Ці слова найбільше ранять Володька. Він спокійно, але певно каже:

— Не можу себе перемогти. Я, Ганко, інший. Не такий, як всі. Мене навіть і любити не слід…

Ганка довго мовчить. Передумує слова, що вирвались у Володька. Потім, ніби сама до себе, каже:

— Але… Володьку! Я тебе так люблю… Так люблю! Ти, може, не віриш. Але скажи мені: «Ганко! Скоч у ту річку!» Скочу! Я не знаю… Сама не знаю, що це таке… Я знаю, що ти зо мною не будеш, що ти… Ах, цього навіть не хочу висловити… Ти знайдеш собі іншу, не таку просту… Я проста і… дурна. Так.

У неї на очах з'являються дві сльозинки, відриваються й спадають. Голос її тремтить.

Після таких слів Володько ніяк не може сказати їй правду. у нього не стає відваги. Йде з певним наміром сказати, а вертається ще з більшою непевністю, ніж було до цього часу.

Тимчасом ішли проби вистави. Треба знову дозволу. Володько дуже був вдоволений, що цю справу взяв на себе пан Рона. Той найняв підводу, парадно одягнувся… їхав на високо вимощеному й застеленому килимами возі. Вернувся з добрим настроєм, повний надії.

— Дозвіл буде, — казав він урочисто.

Це всіх підбадьорило. Праця пішла ще жвавіше. На селі рух. Під вікнами читальні товпляться люди. Один Йон був завжди насуплений і невдоволений.

— Що з тобою? — витає його Володько.

Йон замість відповіді сплюнув набік. Потім вирік:

— Ет… Все те дурниця!..

— Що дурниця? Чому дурниця?..

— Бо дурниця! — казав він рішуче й сердито. — Вистава! Велике діло! Поможе це нам, як мертвому кадило.

— Але ж, Йоне! Хіба ти не бачив, що творилось минулої осені? Ту радість, те захоплення… То не була вистава… То було свято. Ти ж бачив…

— Ну, й що ж?.. Бачив! Тобі свято… Нам гнуть карка, а ти свято… — І Йон презирливо глянув на Володька.

— Йоне. Кажу тобі! — рішуче проговорив Володько. — Це людей ушляхетнює, вчить. Люди бачать, крім будня, щось інше. їх думки збуджуються, голови думають…

Йон розреготався.

— Ушляхетнює… Ха-ха-ха! Нам не шляхетності, а сили треба. Сили! Не розумієш? А ще й вчився!

— Ну, як собі хоч… Я не можу відняти народові крихту розради. Це роблять всі… Хочу сказати, всі народи, що звуться культурними. А з тим самим народ росте! Так, так… Можеш не кривитися. Росте й потужніє! Вростає в силу…

Так і розходились. Володько на своєму, Йон на своєму. Не розумілися. Йон відмовився грати на сцені. Добре. Може не грати. Натомість Йон все ходить до Крем'янця та збирає біля себе різних хлопців. Він щось говорить з Никоном. Никон приходить раз до Володька й швидко, спльовуючи через зуби, розповідає:

— Знаєш? Той Йон… (чвиркнув). Він мені говорить: заложім комуністичну ячейку. «Що за ячейка?» — Така, кажу. каже, мала група людей. Як ти думаєш? Сергій не хоче…

— І я не хочу, — просто відказав Володько.

— Ну, але… (Никои мнеться). Там, за границею… Йон там був…

— Йон був там? — швидко запитав Володько.

— Але ти мовчи. Він мені сказав так собі… Просив мовчати… А може, правда… Володьку? Ти подумай: там все-таки наші. Ні? Наші ж… Як щось — до кого звернешся? А там, знаєш, таке… Йон приніс цілу купу. Газети — ось такі! (Никон широко розвів руками). По-українськи. Їй-бо'! Книжки. Шевченко. Листа показував. Дивись, каже: марка наша. У всіх, каже, школах по-українськи… Ну, а це ж що?.. А там…

Володько не знав і тут, що сказати. Він нічого не знає Звідки він може знати, що там і як там? Границя близько, але вона зачинена. Заходив до пана Гліба. Гліб був рішуче проти:

— Не вірте! Москві не вірте ніколи. Де Москва, там не може бути України! Ось поговоріть ви з нашим Сашою…

— Саша чорносотенець.

— Не чорносотенець, а москаль! — рішуче казав пан Гліб. — Цей тільки дурний, а там розумніші…

Це все Володька мучило. Де правда? А що, коли б так піти та все власними очима побачити? Та сходити всю Україну