Олександр Боргардт - Аналітична історія України

Він відшукує перестарілу троцькістку, яка безпосередньо знайома з родиною Троцкого, Сильвію Агелоф, та – одружується з нею. Разом із нею проникає до Койоакану. Все наче добре, та от…

Вночі 23.05.1940 був здійснений перший замах на Троцкого по тому, як «Джексон» створив деталічний план міні-фортеці у Койоакані. Здійснив його на чолі банди з десь 20 переодягнених поліцейськими убивць, – відомий художник, комуніст Давід Альфаро Сікейрос (1896–1974). Цей був типовим продуктом XX ст., коли ґанґстери ходять у політиках, а нікчеми, що не в стані правдоподібно навести колко на папері, – у великих художниках-модерністах. Він, Сікейрос, був тим і тим, разом, та хоч вимазав чимало стін своєї країни, хоч і є по всіх енциклопедіях світу, – його мазанина ніколи не стане мистецтвом. А, до того: комуніст і мистецтво; комуніст і література, або наука. Як ви це собі уявляєте? – це ж абсолютно ялові люди! Він свідомо користався при цьому «буржуазнимі свободамі», проти яких воював, як комуніст. Бо, у Совєцькому Союзі вся його мазанина негайно була би оголошена «формалізмом». Все це разом дає повне поняття про рівень аморальності цього суб’єкта. Він воював і в Еспанії, де спромігся покласти трупом більшість свого підрозділу у відносно простій ситуації; там і був завербований до ҐПУ, спізнавшись з К. Меркадер. Тому, мабуть, і був обраний Москвою очолити відповідальну операцію: адже, в комуністичному світі таке поняття, як професійна здатність, є сутою умовністю; головне – відданість.

Вони обеззброїли та пов’язали зовнішню поліційну охорону та увірвавшись до двору почали палити по вікнах, зробивши десь дві сотні пострілів. Але, хутко попадавши на долівку, всі мешканці дому зуміли вижити. Після цього скандального провалу й було, очевидно, вирішено покластися повністю на «Джексона».

Він, що доти не проявляв цікавості до троцькізму та певно не знався на ньому (не могли хоч трохи навчити!) – вирішує щось там написати, статтю, та попрохав виправити Троцкого. Той, поглянувши, вперше, як він сказав, – почав підозрювати «Джексона»: така там була базгранина, дослівно, ні до чого. Якісь заїжджені штампи. Чи не можна було підготувати щось вірогідне? – так, безумовно, але…

Отже, стійка суміш нахабства і безкарності; мало не в усьому. Втім – чому ж тут, власне, дивуватись? Не забудемо, що саме на цьому, на суміші нахабства і безкарності проіснували три Російських імперії, не кажучи вже про Московію…

Все сталося 20.08.1940, за других відвідин «Джексона» з тією ж статтею. Цього разу йому вдається щосили ударити Троцкого спереду альпіністським топориком, пробити черепа й пошкодити мозок, але… знову ж, цей професійник-кіллер не знає, що убити людину проваливши голову спереду – набагато важче, ніж із-заду. Бо в передній частині мозку зосереджені менш відповідальні функції, ніж у задній. Троцкій встигає в нестямі кинутися на нього та повалити, кличе охорону. Пораненого відправляють до лікарні, а охоронці довго, професійно та з великим задоволенням б’ють Меркадера, поріддя комуністичноі повії. Він верещить від болю на всю околицю, але їм це тільки додає ражу; нарешті, коли він втрачає свідомість, його передають поліції.

Смерть Троцкого, колишнього «вождя русской рєволюціі», наступила другого дня, а Рамон Меркадер відправився до в’язниці. Його долею біографи Троцкого не надто турбуються, та прийдеться в подальшому покладатися на власну пам’ять.

В Совєцькому Союзі вся історія з убивством Троцкого була засекречена аж до часів «пєрєстройкі і гласності», або навіть довше, про що переконливо свідчить дата видання (1991) перекладів «Моей жизни» Троцкого та третього тому трилогїї І. Дойчера (т. 1 – «Озброєний пророк», т. 2 – «Обеззброєний пророк» та т. 3 – «Вигнаний пророк»). Але, дещо проникло й набагато раніше. Так, здається, й не першим, а описав ці події відомий Хорге Семпрун, у книжці під назвою «Друга смерть Рамона Меркадера», вже по тому, як той відсидів десь 20 років у мексиканській в’язниці та якось вибрався на волю.

Цю книжку привіз тоді до Москви хтось із еспанських комуністів, можливо – це був Саенс, який у ті роки здійснював зв’язок між централею в Мехіко та еспанськими комуністами в СССР, доволі численними. З неї все й розійшлося, ще за часів Хрущова.

Меркадеру випала амністія, здається, 1958, коли президента А. Руїца Кортінеса змінив А. Лопес Матеос. Про це було оголошено, та троцкісти вже чергували біля в’язниці, щоб убити Меркадера. Він чи знав, чи здогадувався про це, але умовив адміністрацію відпустити його пізніше, коли він сам скаже. Так сталося та під тюрмою на нього уже очікувало авто чехословацької амбасади; тоді його й бачили останнього разу. Потім він жив десь під Москвою, а помер на Кубі. Він мав, за свій «подвіг», звання «Гєроя Совєтского Союза», отже, – пишайтеся, інші «гєрої»…

На останнє ми полишили деяке питання, на яке навряд чи отримаємо відповідь. На нього, не те – не відповідає, його навіть не ставить і докладніший з біографів Л. Троцкого, – педантичний Ісаак Дойчер. Це – питання грошей. Адже, ще перед висилкою до Алма Ати колишній нарком Л. Троцкій був позбавлений усіх посад, а значить і прибутків.

От і виникає просте, але неминуче запитання, – а на які такі засоби він прожив ще дванадцять років (на матеріальні нестатки сам він ніде не скаржиться)? – та, ще разом із не так малою родиною (четверо дітей та їх двоє), а також із численною обслугою.

Воно, таке запитання, виникає й не може не виникнути у будь-кого з нас, громадян колишньої «родіни всєх трудящіхся», – найбільш експлуататорської держави в історії людства. Де її брудною владою було вигадано брудну приповідку: «Оні дєлают від, что работают, а ми делаєм від, что ім платім». Тільки от, ця червона наволоч трошки призабула, що «роблячи вигляд» – не побудувати промислову потугу, співрозмірну США… А платили нам усім за це й дійсно, – аби тільки раби не повиздихали, пам’ятаєте? Але, повернемося до нашого підопічного.

То був кінець НЕПу, рубль був твердий, та заробіток учителя не сягав сотні, скільки ж могли сплачувати на прожиття політичному на засланні? – ну, кілька десятків рублів на місяць, припустимо. Але, хай платили й членам родини, однак, при Троцкому був іще цілий штат: секретар, друкарка… До того він іще їздить на полювання, та й не один. Чи це вже, бува, на казенний кошт? Десь за півроку в Алма Аті він відправив десь 800 листів та ще й 550 телеґрам, то подумайте, чи вистачить на все