Еріх Марія Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

— Люди в моєму становищі бувають забобонні, — спробував я відвернути увагу Гелен. — Вони вірять, що коли щось одразу скажеш чи зробиш, все вийде навпаки. Тому я такий обережний. Навіть у словах.

— Яке безглуздя!

Я засміявся.

— Віру в здоровий глузд я давно втратив. Якби не втратив її, то став би гіркий, як дикий лимон.

— Я гадаю, твоя забобонність сягає не надто далеко.

— Лише настільки, Гелен, — досить спокійно відповів я, — що вірю; скажи я зараз, що люблю тебе без міри, як за хвилину гестапо почне грюкати в двері.

Гелен на мить прислухалась, як звір, що почув підозрілий шелест. Потім поволі обернулась до мене обличчям. Просто неймовірно, як воно змінилось.

— Дійсно в цьому причина?

— Це лише одна з причин, — відповів я. — Як можна чекати повного порядку в моїй голові, коли мене тільки-но викинуло хвилею з безвідрадного пекла в небезпечний рай?

— Я іноді думала, як воно буде, коли ти повернешся, — мовила Гелен. — Мені все уявлялось зовсім не так.

Я остерігся спитати, як саме. В коханні завжди задають надто багато запитань, і коли починають серйозно цікавитись відповідями, швидко зникає і сама любов.

— Завжди буває інакше, — сказав я. — Хвалити Бога, завжди..

Вона посміхнулась.

— Ніколи не буває інакше, Иозефе. Лише зовні інакше. Там ще є вино?

Ходою балерини вона обійшла навколо ліжка, поставила бокал на підлогу біля себе і смачно потяглася. Вона була коричнева від чужого сонця і спокійна в своїй наготі, як жінка, яка не тільки знає, що вона принадна, а й чула це не раз від чоловіків.

— Коли мені треба йти звідси?

— Служниця завтра ще не повернеться.

— Післязавтра?

Гелен кивнула.

— Вийшло дуже просто. Завтра неділя. От я і дала їй відпустку на кінець тижня. Вона прийде в понеділок опівдні. У неї є коханець. Поліцай з жінкою та двома дітьми. — Гелен поглянула на мене примруженими очима і додала: ;— Вона аж сяяла від щастя.

З вулиці долинули характерний тупіт колони і спів.

— Що це? — спитав я.

— Солдати або гітлер-югенд. У Німеччині весь час хто-небудь кудись марширує.

Я підійшов до вікна і виглянув крізь щілинку між завісами. То виявився загін гітлер-югенду.

— Просто дивно, як ти могла така вдатись одна на всю вашу родину, — сказав я.

— Тут, мабуть, винна бабуся-француженка, — пояснила Гелен. — Була в нашому роду така. Тепер її навіть не згадують, наче вона єврейка.

Гелен позіхнула і знову потяглася. Враз вона стала така спокійна, ніби ми вже кілька тижнів прожили отак разом і жодна небезпека не загрожувала нам. По змозі ми уникали розмови на цю тему. Досі вона і слова не спитала про моє життя у вигнанні. Я не знав, що вона давно розкусила мене і вже прийняла своє рішення.

— Ти більше не хочеш спати? — спитала вона.

Була тільки перша година ночі. Я ліг у постіль.

— Можна лишити світло? — запитав я. — Так я краще спатиму. Я ще не звик до німецької темряви.

Гелен зиркнула на мене.

— Якщо хочеш, то засвіти всі лампи, любий…

Ми лежали, притулившись одне до одного. Я ледве міг пригадати, як ми спали колись щоночі в одному ліжку. Це було, наче якась бліда тінь, безбарвний спогад. Гелен знову лежала поряд, але зовсім інша, в якийсь незвичайно чужій інтимності; поки що я впізнавав у ній тільки щось невимовне — її дихання, запах волосся, а найбільше запах її шкіри, який для мене був утрачений на такий довгий час і ще й досі цілком не повернувся, а проте був близько і говорив мені більше, ніж мозок. Яка відрада — запах шкіри коханої людини! Я довго не спав у ту ніч — лежав, тримаючи в обіймах Гелен, і дивився на лампу й на півосвітлену спальню, яку я знав і не знав, і кінець кінцем мене вже не турбувало жодне питання.

Гелен прокинулася ще раз.

— Ти багато мав жінок у Франції? — проворкотала вона, не розплющуючи очей.

— Не більше, ніж це було необхідно, — відповів я. — І жодної такої, як ти.

Гелен зітхнула й хотіла повернутись. Але сон подолав її. Вона лише трохи підвелась і знову впала на подушку.

Поступово й мене оповив сон без сновидінь, тільки спокій та дихання Гелен сповнювали моє єство, а над ранок я прокинувся, і між нами вже не було нічого, що б роз’єднувало нас, я взяв її, і вона віддалась охоче, а потім ми знову поринули в сон, наче в хмару, в якій усе сяяло, і темряви вже більше не було.

Вранці я подзвонив у мюнстерський готель, де лишив свій чемодан, попередив, що затримався в Оснабрюку й повернусь уночі, і попросив поки що не віддавати нікому мою кімнату. Це я зробив з обережності. Не хотів, щоб з-за марнотратства на мене звернули увагу й донесли в поліцію. Якийсь байдужий голос відповів: гаразд. Я спитав ще, чи немає там для мене пошти. Ні, на моє ім’я нічого не було.

Я повісив трубку. Гелен стояла у мене за спиною.

— Пошти? — спитала вона. — Від кого ти чекаєш листів?

— Ні від кого. Я спитав про Це лише для того, щоб не викликати підозри. Як не дивно, а про людей, — які очікують листів, здебільшого не думають, що вони шахраї.

— А ти шахрай?

— На жаль, так. Всупереч своїй волі. Але й не без задоволення притому.

Гелен засміялась.

— Ти хочеш сьогодні повернутись до Мюнстера?

— Але ж тут мені довше не можна лишатись. Завтра повернеться твоя служниця. А оселитись десь тут у місті надто ризиковано. Адже мої вуса не роблять мене зовсім невпізнанним.

— А у Мартенса ти не можеш пожити якийсь час?

— Він пропонував ночувати в його кабінеті, але вдень дати притулку не може. Ні, Гелен, краще мені їхати до Мюнстера. Там на вулиці мене ніхто не впізнає, не те, що тут. І їхати туди всього годину.

— Скільки, ти збираєшся пробути в Мюнстері?

— Це я зможу визначити лише тоді, коли буду там. З часом у людини розвивається шосте чуття — чуття небезпеки.

— Ти і тут відчуваєш її?

— Так, — відповів я. — 3 сьогоднішнього ранку. Вчора не відчував.

Вона подивилась на мене, зсунувши брови, і потім сказала:

— Тобі не можна виходити на вулицю.

— Не можна, поки не стемніє. Та й тоді можна буде тільки на вокзал.

Гелен мовчала.

— Все буде гаразд, — мовив я. — Не суши собі цим голови. Я навчився жити від години до години, не забуваючи при тому думати про