Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тож я пішов до купалень, де безрадісно стирчав у воді. Відтак уперше після удару Вашет зауважив у одному із дзеркал, розвішаних по менших приміщеннях, своє лице. Половина обличчя виявилася червоною й розпухлою, довкола скроні й щелепи починали синіти й жовтіти синці. Також у мене намітилося щось схоже на великий і темний синець під оком.
Витріщившись на себе у дзеркало, я відчув, як глибоко в нутрощах у мене спалахує притлумлений гнів. Я вирішив, що стомився безпорадно чекати, поки інші вирішують, раді мені тут чи не раді. Я грав у їхню гру, вивчив їхню мову, незмінно виявляв увічливість, а за це зі мною поводилися наче з собакою. Мене били, брали на кпини, мені погрожували смертю й навіть дечим гіршим. Досить із мене.
Тож я поволі обійшов Герт. Відвідав близнючок, говірку кузню та кравця, в якого купив одяг. Товариськи потеревенив, коротаючи час, ставлячи запитання та вдаючи, що не маю такого вигляду, ніби кілька годин тому мене побили до непритомності.
Мої приготування тривали довго. Я пропустив вечерю, і повернувся до школи тоді, коли небо вже почало темніти. Я пішов просто до своєї кімнати й зачинив за собою двері.
Тоді висипав на ліжко речі, які тримав у кишенях, як куплені, так і крадені. Дві чудові, м’які свічки із бджолиного воску. Довгий шматок ламкої сталі, частина погано викуваного меча. Котушка криваво-червоної нитки. Маленька пляшечка води з купалень, закрита на корок.
Останню я міцно стиснув у кулаці. Більшість людей не розуміє, як багато тепла міститься у воді. Тому її так довго треба кип’ятити. Хоча гарячущий басейн, із якого я набрав воду, був розташований більш як за пів милі звідти, те, що я тримав у руці, було корисніше для симпатика, ніж розжарена вуглинка. Ця вода містила в собі вогонь.
Я згадав про Пенте й відчув різкий напад жалю. Відтак узяв свічку й заходився крутити її в руках, зігріваючи власною шкірою, розм’якшуючи віск і починаючи ліпити з нього ляльку.
Я сидів у себе в кімнаті й думав темні думи, а тим часом у небі остаточно згасло світло. Я оглянув знаряддя, які зібрав, і в глибині душі зрозумів: іноді ситуація стає такою заплутаною, що слова ніяк не допомагають. Тепер, коли слова мене підвели, який іще вибір у мене залишається?
Та й що взагалі в нас залишається, коли слова підводять?
Розділ сто двадцять перший. Коли слова підводять
Коли я наблизився до будинку Вашет, уже давно стемніло, та в її вікні мерехтіло свічкове сяйво. Я не сумнівався, що вона була ладна вбити чи скалічити мене заради добра всього Адемре, проте Вашет була по-справжньому обережна. Спершу вона добре подумає над цим цілу ніч.
Не маючи нічого в руках, я тихенько постукав у її двері. За мить вона відчинила. На ній досі були червоні шати найманця, проте вона зняла більшу частину шовкових зав’язок, завдяки яким одяг щільно прилягав до тіла. Очі в неї були стомлені.
Коли Вашет побачила, що там стою я, її вуста міцно стиснулись, і я зрозумів: заговорю — вона не послухає. Тож я зробив жест «благання» й відступив у темряву, подалі від свічкового сяйва. Я вже знав її досить добре, щоб бути певним у її цікавості. Коли я відступив, її очі підозріливо примружились, але повагавшись якусь мить, вона пішла за мною. Меча із собою не взяла.
Ніч була ясна, і нам освітлював шлях кавалок місяця. Я повів Вашет у пагорби, подалі від школи, подалі від розсіяних будиночків і крамничок Герта.
Пройшовши понад милю, ми дісталися того місця, яке я обрав. Маленького гайка з високою купою каміння, що приховає будь-який шум від сплячого містечка.
Між деревами падало навскіс місячне сяйво, освітлюючи темні силуети на крихітному відкритому просторі, що заховався між каменів. Там стояли дві маленькі дерев’яні лавки. Я обережно взяв Вашет попід руку і провів її до лавок.
Я поволі сягнув у глибоку підвітряну тінь одного з дерев неподалік і витягнув свій шейд. Обережно накинув його на низьку гілку так, що він повис між нами темною фіранкою.
Відтак я сів на другу лаву, нагнувся й узявся за застібки на футлярі своєї лютні. Коли вони одна за одною розстебнулися, лютня у футлярі видала знайомий гармонійний звук, неначе рвалася на волю.
Я дістав її та обережно заграв.
Я вимостив деку лютні ганчіркою, щоби стишити звук, бо не хотів, щоб він долинув до кам’янистих пагорбів. А ще переплів струни частиною червоної нитки. Почасти для того, щоб струни не дзвеніли надто радісно, а почасти — у відчайдушній надії на те, що вона принесе мені удачу.
Почав я з «У сільській кузні». Співати не став: побоювався, що Вашет образиться, якщо я зайду аж так далеко. Однак ця пісня навіть без слів схожа на ридання. Це музика, що говорить про порожні кімнати, холодне ліжко й утрачене кохання.
Я без паузи перейшов до «Вайолет тут», а далі — до «Додому, західний вітре». Остання пісня була однією з улюблених у моєї матері, і, граючи цю пісню, я згадав про неї й заплакав.
Відтак зіграв пісню, що ховається в самій середині мене. Ту музику без слів, що ходить таємними куточками мого серця. Я виконував її обережно, повільно, стиха награючи серед темної нічної тиші. Хотів би сказати, що це щаслива пісня, що вона солодка і яскрава, але це не так.
І врешті я зупинився. Кінчики пальців палали й боліли. Я протягом місяця зовсім не музикував, і мозолі на них зникли.
Підвівши погляд, я зобачив, що Вашет відсунула мій шейд і стежить за мною. Місяць висів у неї за спиною, і виразу її обличчя я не бачив.
— Ось чому я не маю ножів замість рук, Вашет, — тихо промовив я. — Ось хто я такий.
Розділ сто двадцять другий. Відхід
Наступного ранку я прокинувся рано, поїв швидко й повернувся до себе в кімнату, коли більша частина школи ще й не заворушилася в ліжках.
Я завдав на плечі лютню й дорожню торбу. Закутався в шейд, пересвідчившись у тому, що все необхідне належним чином заховане в кишенях: червона нитка, воскова лялька, ламке залізо, пляшечка з водою. Відтак надів каптур шейда й покинув школу, подавшись до будинку Вашет.
Між другим і третім стуком у двері Вашет відчинила. Вона була без сорочки та стала у дверях з оголеними грудьми. Зміряла мене пильним поглядом, зауваживши мій плащ, мою дорожню торбу й лютню.
— Цей ранок у мене став прийомним, — сказала вона. — Заходь. Вітер у таку ранню годину студений.
Я зайшов усередину й перечепився через поріг, заточившись так, що мимоволі сперся рукою на плече Вашет, аби відновити рівновагу. При цьому моя долоня незграбно заплуталася в її волоссі.
Зачиняючи за мною двері, Вашет хитнула головою. Не переймаючись своєю майже цілковитою голизною, завела обидві руки за голову й почала заплітати половину розпущеного волосся в коротку тугу косу.
— Сьогодні, коли сонце ледве показалося в небі, до мене у двері постукала Пенте, — невимушено повідомила вона. — Вона знала, що я сердита на тебе. І, хоч і не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
