Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс

«Легка насмішка», — пояснив я жестом.

— Але із себе, не з тебе. Я здогадуюся, що вони кажуть.

— Не все погане, — лагідно зауважила вона.

Пенте підвела погляд на мене, а тоді зазирнула мені в очі. Її сірі очі на маленькому личку здавалися величезними, а ще дещо темнішими, ніж зазвичай. Вони були такі яскраві та ясні, що, коли Пенте всміхнулася, мені від цього видовища мало не розбилося серце. Я відчув, як в очах забриніли сльози, і швидко опустив погляд, знітившись.

— Ой! — тихо мовила вона й поспіхом додала жест «збентежене вибачення». — Ні. Я помиляюся в усміханні й торканні очей. Я мала на увазі оце. — «Лагідне підбадьорювання».

— Ти не помиляєшся з усміханням, — зауважив я, не підводячи погляду, і люто закліпав у намаганні позбутися сліз. — Це несподівана ласка в день, коли я на таку не заслуговую. Ти перша, хто заговорив зі мною за власним бажанням. А твоєму обличчю властива привабливість, від якої мені болить серце, — я зобразив лівою рукою «вдячність», радіючи, що не треба зазирати Пенте в очі, щоб показати їй, як я почуваюся.

Її ліва долоня перетнула стіл і заволоділа моєю. А тоді вона повернула мою долоню тильним боком донизу й легенько втиснула мені в долоню «втіху».

Я підвів погляд і відповів їй усмішкою, сподіваючись, що та заспокоює.

Пенте майже точно повторила її, а тоді знову прикрила ­рота.

— Я зберігаю тривожність щодо усміхання.

— Не варто. У тебе ідеальні вуста для усміхання.

Пенте знову поглянула на мене. Її погляд на мить зустрівся з моїм, а тоді відскочив геть.

— Правда?

Я кивнув.

— Кажучи моєю рідною мовою, про такі вуста я написав би… — різко спинився і трохи спітнів, усвідомивши, що мало не сказав «пісню».

— Вірша? — запопадливо підказала вона.

— Так, — хутко погодився я. — Це — усмішка, варта вірша.

— Тоді створи його, — промовила Пенте. — Моєю мовою.

— Ні, — швидко сказав я. — Це був би ведмежий вірш. Занадто незграбний для тебе.

Це неначе лише заохотило її, і в її очах показалося завзяття.

— Зроби це. Якщо він буде незграбний, я не так соромитимуся власних огріхів.

— Якщо я це зроблю, — пригрозив я, — то й ти муситимеш. Моєю мовою.

Я гадав, що це її відлякає, та вона повагалась якусь мить і кивнула.

Я згадав єдину адемічну поезію, яку чув: кілька уривків від старого прядильника шовку, та ще шматочок з історії про лучника, яку розповіла мені Шегін. Не бозна-яка основа.

Я пригадав ті слова, які знав, пригадав їхнє звучання. І тут гостро відчув відсутність своєї лютні. Зрештою, тому ми й має­мо музику. Слова не завжди можуть виконати ту роботу, яка нам потрібна. Для тих випадків, коли слова підводять, існує музика.

Урешті я нервово роззирнувся довкола, радіючи, що в їдальні зосталося лише кілька окремих людей. Нахилився до Пенте і промовив:

Пенте двозбройна,

Без меча в руці,

Вуста гнуться квіткові,

За десять кроків серце крає.

Вона знов усміхнулася, і вийшло саме так, як я сказав. Я відчув гостроту цієї усмішки у грудях. Фелуріян мала прекрасну усмішку, та вона була стара й мудра. Усмішка Пенте була ясна, мов новий гріш. Вона була холодною водою для мого висхлого, втомленого серця.

Мила усмішка молодої жінки. На світі немає нічого кращого. Вона вартує більшого, ніж сіль. Без неї щось у нас нездужає й помирає. Я в цьому певен. Така проста штука. Як дивно. Як чудово й дивовижно.

Пенте на мить заплющила очі, беззвучно ворушачи ротом і добираючи слова для свого вірша.

Тоді розплющила очі й заговорила атурською:

Палаючи, мов гілка,

Говорить Квоут.

Але вуста, що чобітьми грозять,

Показують ведмедя, що танцює.

Я всміхнувся так широко, що аж обличчя заболіло.

— Він чудовий, — чесно сказав я. — Це перший вірш, створений для мене.

***

Після розмови з Пенте мені стало значно краще. Я не був певен щодо того, фліртували ми чи ні, та це, в принципі, не мало значення. Мені було достатньо знати, що в Герті є принаймні одна людина, яка не бажає мені смерті.

Я пішов до дому Вашет, як це зазвичай бувало після трапез. Почасти я сподівався, що вона зустріне мене, усміхнена й саркастична, а неприємні емоції, що виникли вранці, ми мовчки залишимо позаду. З іншого боку, я також боявся, що вона навідріз відмовиться зі мною розмовляти.

Вийшовши на узвишшя, я побачив, як вона сидить на дерев’яній лаві біля своїх дверей. Вона притулилася до нерівної кам’яної стіни свого будинку, наче просто насолоджувалася пообіднім сонцем. Я глибоко вдихнув і випустив повітря із себе, відчуваючи, як розслабляюся.

Але підійшовши ближче, я побачив її лице. Вона не всміхалася. І не ховалася за адемською маскою байдужості. Вона стежила за моїм наближенням із похмурим, наче в повісельника, обличчям.

Я заговорив, щойно опинився досить близько, і серйозно промовив:

— Вашет, я…

Вашет, не встаючи, підняла руку, і я замовкнув так швидко, ніби вона вдарила мене по зубах.

— Від перепросин зараз жодної користі, — сказала вона без­емоційним голосом, холодним, наче шифер. — Нічому з того, що ти тепер скажеш, немає віри. Ти знаєш, що я по-справжньому сердита, тож охоплений страхом.

Це означає, що я не можу довіряти жодному твоєму слову, позаяк вони породжені страхом. Ти розумний, чарівливий і брехливий. Я знаю, що ти можеш змінювати світ словами. Тому не слухатиму.

Вона змінила положення на лаві, а тоді продовжила:

— Я ще на початку зауважила в тобі певну лагідність. Вона рідко трапляється в таких молодих людей, і великою мірою саме вона переконала мене, що тебе варто навчати. Однак із плином часу я помічаю дещо інше. Якесь інше обличчя, аж ніяк не лагід­не. Я відмахувалася від цього як від спалахів фальшивого світла, думаючи, що то юнацькі вихваляння чи дивні жарти варвара.

Але сьогодні, поки ти говорив, мені спало на думку, що та лагідність була маскою. А це інше, не зовсім помітне обличчя, ця темна й безжальна сутність, є істинним обличчям, що ховається всередині.

Вашет зміряла мене довгим поглядом.

— У тобі є щось бентежне. Шегін помітила це в тому, як ти спілкуєшся. Це не брак летані. Але це посилює, а не послаблює мою настороженість. Це означає, що в тобі є щось глибше за летані. Те, чого летані виправити не може.

Вона зазирнула мені в очі.

— Якщо це правда, то я дарма тебе навчала. Якщо тобі вистача­ло розуму так довго показувати мені фальшиве обличчя, то ти становиш небезпеку не лише для школи. Якщо це так, то Карсерет має рацію й тебе слід хутко вбити заради безпеки всіх причетних.

Вашет звелася на ноги, рухаючись так, ніби дуже втомилася.

— Так я думала сьогодні. І продовжу думати ще не одну годину вночі. Завтра в мене буде рішення. Скористайся цим часом, щоб упорядкувати свої думки та приготуватися так, як це, на твою думку, буде найкраще.

А тоді, не дивлячись мені в очі, Вашет розвернулася й пішла до хати, беззвучно зачинивши за собою двері.

***

Якийсь час я вештався без пуття. Сходив подивитися на меч-дерево, сподіваючись знайти