Ернст Теодор Амадей Гофман - Малюк Цахес

вони б не вкрали її в мене, моя дружина залишилася б зі мною, я сидів би як вправний ремісник біля верстата, дужі челядники стукали й гупали б молотками навколо мене, і ми творили б органи, що тішили б слух і око дужче за будь-які інші. І біля мене була б К'яра! А може, й веселі хлопчаки чіплялися б мені на шию, може, я б гойдав на колінах гарнесеньку донечку. Хай йому сто чортів, що заважає мені негайно втекти звідси й вирушити на пошуки втраченої дружини по всьому світі?

На цьому слові майстер Абрагам, що розмовляв сам із собою, шпурнув під стіл почату автоматичну іграшку разом з інструментами, схопився з місця й почав схвильовано ходити по кімнаті. Думка про К'яру, що тепер майже ніколи його не покидала, збудила в його серці болісну тугу, і так само як тоді, з появою К'яри, почалося для нього натхненне, сповнене високих поривань життя, так і тепер сама згадка про неї прогнала зухвале, породжене буденністю невдоволення тим, що він насмілився зазирнути далі за своє ремесло й віддатися справжньому мистецтву. Він розгорнув книжку Северіно й довго дивився на свою милу К'яру. Потім, наче сновида, що втратив здатність відчувати й тільки автоматично скоряється своїй внутрішній спонуці, майстер Абрагам підійшов до скрині в кутку кімнати, зібрав накидані зверху книжки й речі, відчинив її, витяг скляну кулю і весь пристрій, потрібний для таємничого досліду з Невидимою дівчиною, прив'язав кулю до тоненького шовкового шнурочка, що звисав зі стелі, і прибрав у кімнаті так, як потрібно було для схованого оракула. І аж коли все було готове, він отямився від запаморочення і неабияк здивувався з того, що почав робити.

– Ох, – голосно застогнав він, охоплений розпачем, і знесилено опустився в крісло, – ох, К'яро, нещасна втрачена К'яро, я вже ніколи більше не почую, як твій милий голос відкриває те, що сховане в глибині людських сердець. Єдина розрада мені на цьому світі, єдина надія – могила!

Зненацька скляна куля загойдалась і почувся мелодійний звук, наче подих вітру торкався струн арфи. Але скоро той звук вилився в слова:

Не минуло ще життя, Не погасли всі надії. Фатум шлях твій перетяв, Сила клятви й досі діє, Та тримайся! Страдна мати Всім розраду нам дає, Все поможе подолати. В горі проблиск щастя є.

– О милосердне небо! – прошепотів старий тремтячими устами. – Це вона озивається до мене з високості! її вже нема серед живих!

Та мелодійний голос почувся знов, і ще тихіше, ніби ще далі, зазвучали слова:

Не поборе того смерть, Хто в душі любов леліє, Вранці маєш мряки вщерть — Ще надвечір зазоріє. Скоро може час настати, Коли бідам прийде край. Все, що доля схоче дати, З чистим серцем зустрічай.

То дужчаючи, то затихаючи, ці солодкі звуки навіяли на старого дрімоту, що огорнула його своїми чорними крильми. Але в пітьмі блискучою прекрасною зіркою йому засяяв сон про минуле щастя. К'яра знов лежала в його обіймах, вони знов були молоді й щасливі, і ніякий лихий дух не затьмарював їхнього кохання.

Тут видавець змушений попередити ласкавого читача, що кіт знов видер кілька аркушів макулатури, тому в цій повісті, повній прогалин, утворилася ще одна прогалина. Проте, як видно з нумерації сторінок, бракує тільки вісім колонок, де, мабуть, не було нічого важливого, оскільки наступне досить добре пов'язується з попереднім. Отже, далі йде такий текст:

не сподівався. Князь Іреней взагалі був запеклий ворог будь-яких незвичайних подій, а надто коли від його власної особи вимагали ближче ознайомитися з ними. Тому він, як завжди в критичних випадках, узяв подвійну пайку табаки, глянув на лейб-єгера значущим, пронизливим фрідріхівським поглядом і сказав:

– Лебрехте, чи ти, бува, не сновида, що бачиш привидів і зчиняєш цілком непотрібний ґвалт?