Ернст Теодор Амадей Гофман - Малюк Цахес

щоб завжди підтримувати в дам гарний настрій. Супротивниці чи навіть колезі не дістається й маленької частки тієї слави, яка вінчає господиню того будуару, де він саме сидить. Бідолаху обсвистали… висміяли… А якщо вже ніяк не можна замовчати справді блискучого успіху суперниці, то барон напевне пригостить господиню новою скандальною історійкою про ту даму, і її так само радо вислухають, як і поширять далі, щоб належною пайкою отрути покропити квітки на вінку суперниці.

Візити до дам з аристократичного кола – до графині А., баронеси Б., дружини посла В. і т. д. – заповнюють час до пів на четверту; тепер барон скінчив свої основні справи і о четвертій може спокійно сідати до столу, знов у ресторації. Після обіду ми йдемо до кав'ярні, інколи граємо партію в більярд, потім, якщо дозволяє погода, вирушаємо на коротку прогулянку, я – завжди пішки, а барон – часом на коні. Так надходить пора йти в театр на виставу, а її барон ніколи не пропускає. Йому в театрі, мабуть, належить дуже важлива роль – він мусить не тільки знайомити публіку з акторами, що виступають на кону, і з їхнім життям за лаштунками, але й казати, коли треба хвалити, а коли гудити, таким чином спрямовуючи мистецький смак на правильний шлях. У нього від природи є покликання до цього. Оскільки навіть найбільшим аристократам з мого племені несправедливий звичай категорично забороняє заходити до театру, то, поки триває вистава, я вперше за цілий день розлучаюся зі своїм любим бароном і розважаюсь, як собі сам хочу. Які то розваги і як я використовую свої зв'язки з левретками, спанієлями, мопсами та іншими шляхетними особами, ти довідаєшся потім, любий Муре!

Після вистави ми знов-таки вечеряємо в ресторації, а потім барон у веселому товаристві розважає свою душу, тобто всі розмовляють, усі сміються, все вважають слово честі божистим, і ніхто не знає, що він каже, з чого сміється і що вважає слово честі божистим. Але в тому й полягає вся вишуканість світської розмови, все громадське життя тих, хто молиться богові елегантності, як мій господар. Часом господар ще й уночі їде в якесь товариство, і там уже він, певне, взагалі незрівнянний. Та про це я також нічого не знаю, бо барон ніколи мене ще туди не брав, і, мабуть, на це в нього є свої причини. Ну, а як мені гарно спати на м'якій постелі поблизу барона, я вже тобі казав.

А тепер поміркуй сам, шановний коте, чи може старий, буркітливий дядько звинувачувати мене в гультяйстві й розпусті, коли я живу таким життям, як оце докладно змалював тобі? Трохи раніше він таки мав вагомі підстави для всіляких докорів, – це правда, я вже тобі признався в цьому. Я тоді обертався в поганому товаристві, і особливо мені подобалось пхатися всюди, де мене не просять, надто ж на весілля, і влаштовувати там безглузду бучу. Проте все це я робив не з сутого потягу до бешкетів і бійок, а тільки з браку вищої культури, якої не міг набути в домі професора за тамтешніх обставин. Тепер усе змінилося. Але стривай! Кого я бачу? Он іде барон Алківіад фон Віпп! Він озирається, шукає мене… Він свистить! Au revoir,[326] шановний!

Понто блискавично кинувся назустріч своєму господареві. Зовнішність барона цілком відповідала тому образові, який я собі склав зі слів Понто. Він був дуже високий і не те що стрункий, а худий, як тріска. Вбрання, постава, хода, манери – все було в нього взірцем останньої моди, але доведеної до фантастичних крайнощів, і це надавало йому якогось дивного, химерного вигляду. Він тримав у руці маленький, дуже тоненький ціпок із крицевою ручкою і змусив Понто кілька разів перестрибнути через нього. Хоч яким здалось мені це принизливим, а проте мушу визнати, що в Понто, завжди дуже спритного й сильного, тепер ще й з'явилася грація, якої я раніше ніколи в нього не помічав. Взагалі ж у тому, як барон ішов дивною півнячою ходою, розставивши ноги, випнувши груди і втягнувши живота, в тому, як Понто граційно вистрибував біля нього, то спереду, то збоку, лиш коротко, а часом навіть пихато вітаючись із товаришами, що пробігали повз нього, – у всьому тому було щось таке, хоч і не до кінця зрозуміле для мене, що мені імпонувало. Я невиразно здогадувався, що мій приятель Понто розуміє під словами «вища культура», й силкувався остаточно з'ясувати це для себе. Але з'ясувати його було не так легко, вірніше, всі мої зусилля були надаремні.

Згодом я збагнув, що перед деякими явищами безсилі всі наші мізкування, всі теорії, які ми укладаємо собі в голові, й що осягти їх можна лише живою практикою, а вища культура, якої набули у вишуканому товаристві барона Алківіад фон Віпп і пудель Понто, належить саме до таких явищ.

Барон Алківіад фон Віпп, проходячи мимо, дуже пильно розглядав мене в лорнетку. Мені здалося, наче я прочитав у його погляді цікавість і гнів. Може, він помітив, що Понто розмовляв зі мною, і поставився до цього неприхильно? Мені стало трохи лячно, і я швиденько подався сходами нагору.

Тепер, щоб виконати всі обов'язки сумлінного автобіографа, мені годилося б знов змалювати свій душевний стан, а краще цього не зробиш, як за допомогою кількох написаних у високому стилі віршів, що останнім часом так і сиплються з мене, як кажуть, мов із решета. Але я

(А. м.) на ці безглузді, жалюгідні іграшки згайнував найкращі роки життя. І тепер ти нарікаєш, старий йолопе, і звинувачуєш долю, якій ти зухвало опирався! Яке тобі було діло до цих вельмож, до всього цього світу, з якого ти глумився, бо вважав його дурним, а сам виявився ще дурнішим! Треба тобі було триматися свого ремесла, так, ремесла, майструвати органи, а не вдавати з себе мага й віщуна. Тоді