Ернст Теодор Амадей Гофман - Малюк Цахес

– Найясніший пане, – відповів лейб-єгер дуже спокійно, – накажіть мене прогнати як найгіршого негідника, коли все, що я вам розповів, не щира правда. Я не боюся знов відверто сказати вам: Руперт – найпослідущий шахрай.

– Як, Руперт? – крикнув князь, розлючений понад усяку міру. – Мій старий, відданий кастелян, що служив княжому двору п'ятнадцять років, ніколи не давав жодному замкові заіржавіти й завжди вчасно відмикав і замикав двері, цей Руперт – шахрай? Лебрехте, ти збожеволів? Сказився? Сто чор…

Князь затнувся, як завжди, коли ловив себе на лайці, що не личила князівській гідності. Лейб-єгер скористався цією миттю і сказав:

– Хоч ви, найясніший князю, і зводили так хвилюватися й так страшно лаятись, а однаково про таке не годиться мовчати, треба сказати правду.

– Хто хвилюється? – мовив князь уже спокійніше. – Хто лається? Віслюки лаються! Я хочу, щоб ти ще раз коротко розповів мені всю справу, аби я міг викласти її на таємному засіданні своїм радникам для докладного обговорення й для постанови про необхідні заходи. Коли Руперт і справді шахрай, то… ну, побачимо далі.

– Як я вже сказав, – почав лейб-єгер, – коли я вчора присвічував панні Юлії, той чоловік, що вже давно тут вештається скрізь, прошмигнув повз нас. «Ну, стривай, – думаю я собі, – я вже тебе, шалапуте, спіймаю», – і, довівши милу панну нагору, гашу смолоскип, а сам ховаюсь у темряві. Минуло небагато часу, як той чоловік вилазить з кущів і тихо стукає в двері. Я нечутно підкрадаюся ближче. Ось двері відчиняються, виходить дівчина, і той незнайомий заходить з нею до будинку. Це була Нанні. Ви ж, найясніший пане, знаєте Нанні, ту кралю, що служить у пані радниці?

– Coquin,[327] – вигукнув князь, – з високими коронованими особами не балакають про кралю Нанні! Але кажи далі, mon fils.[328]

– Так, – мовив лейб-єгер, – так, то була краля Нанні, я зроду б не подумав, що за нею водиться такий гріх. «Отже, просто любовне побачення», – подумав я собі, але якось мені не бгалося в голову, що за цим не схована ще якась таємниця. Тому я лишився стояти біля будинку. Минув якийсь час, і вертається радниця. Та не встигла вона зайти, як нагорі відчиняється вікно і з нього вистрибує той чужий чоловік, – ви не повірите, як спритно! І просто на чудові гвоздики та левкої, що там обгороджені, ті, що їх так дбайливо доглядає панна Юлія. Садівник страх як лається, він там стоїть надворі з потовченими вазонами, хотів сам поскаржитись вам, найясніший князю, та я його не впустив, бо він, ледащо, з самого ранку напився.

– Лебрехте, – перебив князь лейб-єгеря, – Лебрехте, це вже, мабуть, наслідування. Таке саме відбувається в опері пана Моцарта «Весілля Фігаро», яку я бачив у Празі. Не захоплюйся, а кажи так, як було, єгерю!

– Та я ж, – мовив Лебрехт, – та я ж ні слова не кажу інакше і можу заприсягнутися, що все це правда. Той гицель упав на квітки, і я вже хотів його спіймати, але він швидко, як блискавка, схопився й побіг, аж загуло, а куди? Як ви думаєте, найясніший князю, куди він дременув?

– Я ніяк не думаю! – велично відповів князь. – Не дратуй мене зайвими запитаннями про мої думки, єгерю, а спокійно розповідай, поки скінчиш свою історію. Тоді я почну думати.

– Дременув просто в порожній павільйон, – повів далі лейб-єгер. – Так, у порожній павільйон. І коли він постукав у двері, всередині засвітилось, звідти вийшов не хто інший, як чесний, бездоганний пан Руперт, завів незнайомця до павільйону і знов замкнув двері. От бачите, найясніший князю, Руперт знається з чужими, небезпечними гостями, що напевне задумали якесь лихо, а то б чого вони ховалися? Хтозна, на що вони важаться, може, ті поганці чигають тут, у тихому спокійному Зіггартсгофі, на самого найяснішого князя?

Оскільки князь Іреней вважав себе надзвичайно важливою вельможною особою, то бувало, що часом йому ввижалися різні двірські інтриги й зловорожі задуми. Останні єгерові слова важким тягарем упали на його серце, і він на мить глибоко задумався.

– Єгерю, – нарешті мовив він, витріщивши очі, – єгерю, ти маєш слушність! Справа з тим незнайомим чоловіком, що вештається тут, зі світлом, яке світиться вночі в павільйоні, підозріліша, ніж здавалось на перший погляд. Життя моє в божих руках! Але мене оточують віддані слуги, і якби котрийсь пожертвував за мене своїм життям, я б, певна річ, щедро винагородив його родину. Розголоси це між моїми людьми, добрий Лебрехте! Ти знаєш, княже серце не лякливе, йому невідомий людський страх смерті, але не можна забувати про обов'язки перед своїм народом, треба берегти себе для нього, особливо ж, поки спадкоємець трону ще малолітній. Тому я не вийду із замку, аж поки змова в павільйоні не буде придушена. Лісникові з його об'їзними і всією лісовою службою наказую прибути сюди, а всім моїм людям озброїтись. Павільйон негайно оточити, замок – міцно замкнути. Доглянь за цим, добрий Лебрехте. Сам я причеплю до пояса мисливського ножа, а ти насип пороху в мої пістолі, але не забудь перед тим надавити курки, щоб не сталось якогось лиха. І нехай сповістять мене, коли візьмуть штурмом павільйон і присилують змовників здатися, щоб я встиг вернутися до внутрішніх покоїв. Полонених, перше ніж вести перед трон, пильно обшукати, щоб котрийсь із розпачу… Та чого ти стоїш, чого дивишся на мене, чого всміхаєшся, що все це означає, Лебрехте?