Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

корабля. Ілусове сонце визирнуло з-за краю планети, підсвічуючи бульбашки та перетворюючи людей, що плавали

всередині, на чорні силуети, що напрочуд різко окреслювалися

на тлі імлавих пластикових стінок. Мов вирізані з картону й

підсвічені фігурки.

Басія зненацька пригадав, як колись вони купали маленького

Яцека в кухонній мийниці, й маля попукало в воду, та як

маленькі бульбашки спливали на поверхню. Цей спогад змусив

його так зареготати, аж у шлунку йому заболіло. Розумів він, звісно, що сміятися спонукало його полегшення від думки, що

його донька житиме, а не колишня схильність маляти до

метеоризму, але… смішно йому стало, то й сміявся.

— З тобою все там гаразд? — поцікавилася Наомі.

— А ти коли-небудь купала маля в мийниці?

— Ага, — сказала вона, — купала.

— А було таке, що воно пукне у воду?

— Не розумі… — почала вона, а тоді збагнула, та як

зарегочеться разом із ним!

Десять линв петлями викотилося з відчиненого шлюзу

«Ізраеля», а Басія одну по одній ловив їх і приточував до

бульбашок. Фелсіїна бульбашка приплинула остання. Коли він

зняв плівку з кінця линви, аби активувалася липучка, то й

побачив її: виглядала у крихітне прозоре віконце шлюзу. Сонце

сховалось за планету, тож Басіїне забрало втратило свою

непрозорість. Він активував світло всередині свого шолома, аби

донечка могла його бачити. Личко Фелсії проясніло, і її уста так

виразно вималювали слово «тато», що він міг би й

заприсягтися, ніби розчув його власними вухами.

— Привіт, дитинко! — сказав він і приклав свою руку в

пальчатці до віконця. А вона з того боку приклала свою: маленькі зграбні пальчики навпроти його великих та

неоковирних пальців.

Фелсія усміхнулась і показала десь повз нього, зобразивши

губами слово «ого».

Басія обернувся. «Ізраель» почав заводити бульбашки, одну по

одній, у своє нутро. По дванадцятеро людей у кожній бульбашці

пропливли через відтинок космічного простору в такому собі

конверті з повітрям, лише трохи більшому за всіх їх разом

узятих. Коли почала намотуватися на барабан Фелсіїна линва, Басія не забирав своєї руки з віконця, аж поки воно, тихо-тихо, відтяглося від нього. Його маленька дівчинка опинилася в

безпеці. У тимчасовій, звісно, але кращої не було поки що…

І в ту хвилину Басія відчув, як щось ніби молотом ударило його

в груди. Кожна людина в тих кишеньках із повітрям була

Фелсією для когось іншого. Кожне врятоване там життя

сповнювало когось десь-інде полегшенням і радістю. А кожне

життя, забране в когось до його строку, було чиїмсь Катоа. І в

когось десь рвалося серце з горя…

Басія мовби відчув знову той детонатор у своїх руках — як той

жахливий клац кнопки передався його долоні. Відчув знову ту

страшну ударну хвилю, коли посадковий майданчик зник у

вогні. Знову пережив той жах, що перейшов у страх, коли якесь

нещасливе поєднання обставин привело важкий шатл надто

близько до вибуху, що збив його з неба.

Пережив усе це так виразно, неначе відбувалося воно саме цієї

миті. Але водночас пережив і скорботу. Хтось лише допіру хотів

зробити те саме і його дівчинці. Хтось намагався убити її: не

тому, що ненавидів її, а тільки тому, що вона заважала йому

здійснити його політичні домагання. Кожен, хто загинув у тому

шатлі, був Фелсією для когось іншого. А він убив їх одним

клацом кнопки.

Він не хотів нікого вбивати. Намагався врятувати їх. Це вже

кілька місяців він зігрівав своїм серцем цю невеличку брехню.

Але правда була куди гірша. Якась потаємна частина його душі

таки хотіла знищити шатла. Тішилася, коли охоплений

полум’ям шатл падав із неба. Бажала покарати отих людей, що

намагалися забрати його світ собі.

Однак і це була неправда.

Істинна правда, що крилася під усім цим, полягала в тому, що

він хотів поширювати свій біль довкола себе. Аби покарати

всесвіт — як таке місце, де вбили його маленького синочка. Аби

покарати й інших людей