Генріх Белль - Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

але ж не для того, щоб його знищити, навпаки: старого треба розвантажити й остаточно звільнити від «Блетхена». Адже то «Блетхен» сидить у нього «в кістках», у ногах; Тольм сам винен, що газета все більше й більше вислизає йому з рук. Отож його треба визволити, щоб він нарешті розігнув спину; треба надати йому, крім Амплангера та звичайного штабу референтів, ще двох помічників; Тольм повинен оклигати й жити. А тут дають про себе знати давні — їм уже понад тридцять років — упередження, що беруть свій початок ще в таборі для інтернованих. Звичайно, повівся він, Бляйбль, тоді не дуже «люб'язно», але ж люб'язним він, зрештою, ніколи й не прикидався, він узагалі ніколи не носився з тією люб'язністю, як із писаною торбою; просто дехто плутає суворість із жорстокістю і пускає поголос, нібито йому, Бляйблеві, дісталося все готовеньке.

Оте «все готовеньке» — жалюгідна крамничка в Добераху, де мати взимку продавала закоцюблими пальцями всілякий дріб'язок — галантерейні вироби, білизну, а потім, коли справи пішли краще, то часом і клубочок гумової тасьми, щоб було за що вже вкотре залатати собі трико, а батькові — підштаники. А купляли ж тоді що? Одну — просто-таки одну штопальну голку, дуже рідко — пару шкарпеток. А ота жорстока закулісна боротьба, коли наближався день конфірмації І Ціни, дідько б їх узяв, доводилося раз у раз збивати. І він, певна річ, рано пристав (а що ж іще було робити?) до штурмовиків — вже хоча б задля того, щоб одержувати для тата замовлення, які згодом забезпечили їм сякий-такий добробут, бо тато домігся такої собі монополії на чоловічі сорочки, блузи, штани та краватки, а пізніше навіть на чоботи, а отой клопіт із шевцями, взуттєвими крамницями, кашкетниками, кашкетними крамницями, оскільки тато дістав ще й монополію на чоботи й кашкети, а хто, хто ж тоді думав про якісь убивства? Хто? Навіть пастор Штерміш, добрий старий чоловік, що конфірмував його, і той ускочив у халепу — жебонів щось про національні інтереси, робив антисемітські випади, а коли суд розглядав питання арізації, недвозначно радив татові «не перебирати міри а людяністю». Штерміш допоміг йому, Бляйблеві, піти вчитися, а для того, щоб він дістав потім ступінь доктора наук, тато нашкріб уже й власних грошей. І коли згодом таки почалася друга світова війна, тема його дисертації «Розвиток текстильної економіки за умов недостатнього забезпечення сировиною» з урахуванням досвіду першої світової війни виявилася просто ідеальною. Без нього й доти, й потім не могли вже, звісно, обійтися, він дістав якнайширші можливості застосовувати свою теорію, поглиблювати її, удосконалювати, розвивати, і йому не треба було ні паскудити собі руки, ні брати хабарі, і він зовсім не здивувався, коли янкі посадили його за колючий дріт. Це була просто висока честь, адже американці визнали його за людину важливішу, ніж він здавався сам собі. А про те, щоб він не надто гнув кирпу, дбала Гільда, його дружина, яку люди майже благоговійно називали «Бляйблева перша». На «дурну погань» вона була зовсім не схожа, в жодному відношенні, зокрема й у ділових стосунках; Гільда була жінка ощадлива, хоча й не скупа, і цілком законно, як усі люди, скуповувала земельні ділянки. І коли отой потік просякнутих кров'ю, подірявлених і постріляних текстильних виробів — цивільних і захисного кольору — згодом почав псувати йому нерви (адже там був і дитячий одяг), дружина навіть утішала його. Згідно з наказом навіть одежу повішених та розстріляних у в'язницях, а також ту, що підбирали на учбових військових полігонах, належало збирати й використовувати знов, не кажучи вже про «ворожий текстиль», під яким мався на увазі не тільки трофейний та дитячий одяг... А в нього ж, Бляйбля, теж були діти — Мартін та Роберт... Так, доводилося тримати себе в руках, а часом, може, навіть виявляти жорстокість. А Гільда була жінка славна, розумна і ділова, хоча, правда, теж не байдужа до музики... Вона так гарно грала на піаніно ще й співала під свій супровід. Доброю була йому дружиною — вміла варити, господарювати. І взагалі.

Але після війни, коли він прийшов з табору й на вимогу Бангорса знову став уповноваженим з питань текстилю (їм не пощастило звинуватити його ні в чому, навіть у тому, що він пролив бодай одну-однісіньку краплю крові!), отож після того він уже не зміг, просто не зміг спати з Гільдою і не знав, як до неї підійти й підступити. От із повіями, до яких його брав з собою Бангорс, він міг, міг навіть після того, як сталося оте в банку — ота жахлива пригода, про яку він і досі не зважується говорити ні з ким, із жодною живою душею, навіть із Бангорсом, що був свідком того, німим свідком. Це трапилося в райхсбанку, вночі. Коли вони старанно позапихали до мішків готівку й те, що було в сейфах, звідкись раптом вигулькнула молода жінка, закутана в ковдри,— видно, вона десь там ночувала. Тоді він, Бляйбль, вихопив у Бангорса автомат і поклав її на місці. Він стріляв уперше й востаннє в житті, і ті гроші через мертву жінку стали воістину кривавими. Вони залишили і жінку, і гроші, повитрушували з мішків на труп усю свою здобич, покидали зверху ковдри, вибігли надвір, сіли в машину, приїхали до табірного казино й пили, пили, не згадуючи про те, що сталося, жодним словом. Жоднісіньким! І ніколи. Потім він ретельно переглядав газети, шукаючи повідомлення про те, що в підвалі райхсбанку знайдено труп чи — згодом — кістяк. Нічого такого він не вичитав. Ніколи. А може, то був просто кошмарний сон, мана? Те видовище не давало йому спокою, воно поставало перед ним щоразу, коли він хотів обійняти Гільду чи коли Мартін і Роберт, ідучи спати, цілували його. Суворі, сповнені страждань роки, коли він створював свою імперію: текстильне виробництво за участю цілком благонадійного Фішера, торгівля нерухомим майном за допомогою Гільди, згодом — виробництво паперу разом із Корчеде й друкування разом із Цумерлінгом. Поки старі вовки знов повилазили зі своїх кліток, пустирище було вже зоране. Ні, дарувати йому ніхто нічого не дарував, на тарілочці теж нічого не підносили, а батькове підприємство виявилося пропащим ділом, клоакою, де по війні дотлівало кілька сотень сорочок штурмовиків, що їх не так легко й перефарбувати.